Питання вакансії міністра шляхів сполучення також вирішили швидко, прийнявши пропозицію канцлера призначити інженера-геодезиста, який саме закінчив проведення суцільної геодезичної зйомки Королівства, окрім важкодоступних гірських районів. Не бажаючи ділити невдячну долю урядовця лише з Аркаланом, Самус раптом запропонував на посаду віце-канцлера з внутрішніх справ — зрозуміло, що Пилипа Бобошка. Горанг з усього цього міністерського пасьянсу реготав мало не вголос, проте Ауранія швидко погодила і цю кандидатуру.
Коли перейшли до десертів, які запивали «Сивим Тасавом», канцлер-академік настільки адаптувався у придворній атмосфері, що попросив у королеви дозволу дослідити поле сакральності, генероване престолом. На це королева відповіла, що передає рішення на розсуд майбутнього монарха. Нод почервонів під запитальним поглядом прем'єра, проте його виручив Горанг, підказавши відповідь:
— Гадаю, ми зможемо обговорити це разом із жерцями Зорі. Зі свого боку, вони теж претендують на те, щоб вивчити поле — зрозуміло, своїми способами.
Одразу по обіді Нод з напівпорожньою валізою особистих речей нарешті вирушив до свого нового помешкання. З часу придушення заколоту на вимогу Ауранії, яку палко підтримали Горанг та Ідар, Нод із Самусом жили у палаці — так Її величності було спокійніше. Однак після призначення нового уряду і до коронації Нод, за порадою Пилипа, мав мешкати у родовій резиденції Азборанів, аби тим показати, що він — повноправний спадкоємець цього роду.
Палац герцогів Азборанів знаходився у історичному районі Аріода на лівому березі Лосмуру, трохи північніше від старої фортеці. Його відбудувала після пожежі ще підступна королева Сафітія, проте пам'ятці так і не змогли знайти призначення. Позаяк майорат Азборанів перейшов у власність корони, за резиденцією доглядали, проте за весь час перебування у власності корони ніхто з кількох поколінь членів королівської родини не наважився поселитися тут — мабуть, давалися взнаки докори сумління за скоєне Сафітією вбивство родини шістдесят п'ятого герцога Азборана. Продати ж цю нерухомість не було жодної змоги — не так через неоціненну вартість, як з причини побоювань за репутацію корони в країні та зовні.
Нод приїхав до родової резиденції Азборанів у супроводі лише Самуса та неодмінної тепер охорони. Ідар лишився біля Ауранії, бо вона дедалі більше нервувалася перед здійсненням останнього акту свого не вельми послідовного правління. Пилип теж не мав змоги скласти їм компанію — він з неочікуваним ентузіазмом узявся до роботи міністра поліції, яка поглинала увесь його час. Самус навіть жартома поділився із Нодом підозрою, що добропорядний завжди потай мріяв покерувати поліцією, бодай у перехідний період.
Самус сам кермував «Фурією». Дорогою він кілька разів повертався до думки, що Нод таки неодмінно має навчитися водити машину, бо у сучасному світі і королям слід володіти сучасними навичками, інакше підданці, особливо молоді, сміятимуться. На те Нод, зрештою, пообіцяв не так Самусу, як собі, що неодмінно навчиться кермувати.
Біля ганку палацу, куди Самус хвацько підрулив «Фурією», їх зустрів доглядач резиденції Азборанів, а також призначені для послуг Ноду секретар та аж три камердинери. По-товариськи привітавшись з ними, Нод увійшов під дах раптом набутого «родинного гнізда». Все у палаці свідчило про те, що бодай якусь його частину намагалися у авральному порядку привести до умовно житлового стану. Мармур сходів та балюстрад, кришталь люстр, поверхні дзеркал, позолота архаїчних меблів, скло вікон, порцеляна ваз, навіть листя кімнатних рослин — усе виблискувало щойно наведеною чистотою. Однак навіть у добре провітрених залах усе ж залишився характерний запах приміщень, де давно не жили.
Нодові підготували апартаменти на другому поверсі, де в часи Азборанів мешкали старші сини роду — маркізи, спадкоємці герцогського титулу. Там збереглися навіть спортивний зал з дуже старими громіздкими тренажерами та зимовий сад, з якого вели сходи у напівпідвал, до басейну (щоправда, давно сухого). Спальня, кабінет, їдальня були досить аскетично, але зручно вмебльовані.
Нашвидкуруч розклавши речі, Нод із Самусом відмовилися від запропонованої прислугою вечері і за пропозицією барона пішки подалися до однієї клубної ресторації неподалік. Заклад мав дивну на перший погляд назву «Райдужна депресія», а його власником був колишній спортсмен-альпініст, який під старість перекваліфікувався у ресторатори. Попри розташування у аристократичному кварталі, «Райдужна депресія» зажила цілком демократичної, навіть ліберальної слави.
— Слухай, — запитав Нод у щойно призначеного міністра закордонних справ, дочекавшись, поки неодмінні тепер охоронці тактовно відійдуть на дистанцію слухової недоступності попереду і позаду них, — хто у вас, себто у нас дає назви закладам громадського харчування? І чи може король яким-небудь едиктом припинити це неподобство? Як не «Ла-ла-ла-ла», то «райдужне занепадництво»!
— Чи може король припинити, я не знаю, — знизав плечима барон. — Принаймні, я не чув, щоб суверени втручалися у такі справи. А щодо «Райдужної депресії», то це усього лише географічна власна назва. Так зветься гірська западина у відрогах Східно-Ланодського хребта. Слово депресія — це геологічний термін, що означає саме западину, а «райдужна» — через те, що там кілька водограїв, над якими усю теплу пору року не згасають веселки. Власник свого часу прославився сходженнями у тій чудовій місцині. Ми прийшли.
У напівтемному вестибюлі їх зустрів товстезний метрдотель. Він усім свої виглядом показував, що зовсім «не впізнає», ким є молодики, які оце так запросто завітали до закладу. Майже усі столи, на щастя, ще були порожні. Лише за маленьким столиком у кутку сиділи дві жінки — зовсім юна і субтильна, а навпроти — доросліша і досить дебела. Вони не звернули жодної уваги на герцога із бароном. Метрдотель так швидко, як міг, провів їх до еркеру, з вікна якого відкривався вид на став, де посередині височіла мальовнича скеля. З неї кількома струменями спадав водограй. Один з охоронців завісив важку портьєру еркеру, лишивши Нода і Самуса сам-на-сам, та приєднався до колег, які зайняли столик неподалік.
Вже опустившись у зручне крісло, Нод пригадав, кого йому невловимо нагадала своєю статурою старша молодиця — Дуаліаду Еревсу. Від згадки про неї, а тоді про Рамира, Кинава і Юса у Нода враз підупав настрій.
— Таки депресія, — пробурчав він.
— Та не сумуй ти! — Самус розкрив меню. — Зовсім скоро у тебе буде геть мало можливостей отак посидіти. Давай сьогодні накотимо трохи.
Нод хотів був відповісти на те, що не бажає стати персонажем відомого анекдоту про монаршу особу, закутану в ковдру, що її однієї ночі бачили аж у трьох ресторанах, однак майже в останню мить збагнув усю нетактовність такого наміру. Подали аперитив, тоді салати. З-за портьєри було чути, що зала поволі наповнюється відвідувачами. Заграло фортепіано, до нього долучився саксофон, потягло сигарним димом. На ставок опустилися сутінки. Водограй, підсвічений досі непомітними гірляндами ламп на скелі, спалахнув усіма кольорами веселки. Настрій у Нода потроху вирівнявся.
Коли звеселілий Самус уже замовив десерт та улюблений «Сивий Тасав», до них раптом долинув голос охоронця, тоді ще одного. Вони намагалися перешкодити потрапити до еркера якійсь жіночці із надто знайомим голосом. Цікавість нетверезого барона взяла гору над необхідною головному дипломатові Королівства обачністю — він визирнув назовні. І миттю у еркері опинилася Кетря Собача. Власною персоною. Нод краєм ока зауважив винуватий вигляд охоронців — мовляв, не мали змоги опиратися наказу Його гоноровості.
— Он де ви, голуби сизокрилі! — вигукнула скандальна журналістка. — Ваша ясновельможносте, — схилилася вона у досить невимушеному реверансі перед Нодом, який підвівся зі свого стільця. — Прийміть мої найщиріші вітання та запевнення у вірнопідданій пошані!
— Якій там вірнопідданій?! — обурився сп'янілий Самус. Він сердився не так на звично нахабну і допитливу Кетрю, як на себе за те, що ненароком розкрив інкогніто Нода. — Ти ж громадянка Князівства!