За планом після параду Нодові слід було пройти до штабу гвардії, де віконт Бейзан мав представити йому командувачів родів військ та інших військових начальників. Нод зійшов з коня й раптом зрозумів, що не зможе поважною, повільною ходою пройти до штабу, бо в нього сильно затекли ноги. Щоб це не кинулося у вічі, він спочатку певний час гладив морду і гриву Грому, дякуючи йому за «співпрацю», а тоді підкликав ад'ютанта і попросив його постояти навпроти, імітуючи коротку розмову, під час якої Нод перекочувався з п'ят на пальці, розганяючи у такий спосіб кров. У цей час поліція зняла один зі своїх кордонів, давши можливість досить впорядкованому натовпу заповнити частину плацу, щоб люди могли ближче бачити майже вже короля. Щойно це пересування завершилося, над площею пролунав неприємно знайомий Нодові голос:
— Курсанте Кунстад!
Нод поглянув у напрямку, звідки почув вигук, але не зміг розгледіти, хто його гукав. Лише по тому, як четверо поліцейських миттю зосередилися в одному місці, він збагнув, де може бути той, хто його покликав. Виникла думка використати поле сакральності, щоб убезпечити себе та інших від ймовірного замаху, але він ще не дуже розумів, як саме це можна зробити. Горанг, наразі, твердив, що не відчуває жодних загроз. Нод, знаком вказавши ад'ютантові йти за ним, на подив натовпу і військових чинів, рушив до скупчення поліцейських. За їх спинами він майже відразу побачив схудлого та змарнілого... підполковника Буртака, до якого вже діставалися агенти у цивільному. Утім, підполковник не виказував наміру тікати. На мить завагавшись, Нод порухом руки усе ж підкликав до себе одного з офіцерів поліції, які опинилися напоготові поряд, та наказав йому опікуватися чоловіком у натовпі, передавши його міністру внутрішніх справ. Горанг похвалив Нода, який вже повагом ішов до штабу гвардії, за швидко прийняте рішення.
Виявилося, що новопризначений міністр оборони, капітан-лейтенант, віконт Аркалан Бейзан почувається ніяково серед генералів та адміралів, для яких він раптом виявився безпосереднім начальником. Рухаючись на крок позаду Нода, він не дуже впевненим голосом називав ім'я та звання військових, які вишикувалися в шеренгу. Нод навіть був змушений, обернувшись, непомітно підморгнути Аркаланові, аби підбадьорити. Зрештою, непроста для міністра процедура завершилася. Віконт провів нового головнокомандувача до машини — трохи видовженої чорної лакованої «Фурії» з відкритим верхом, яка мала везти його далі за коронаційним маршрутом.
На виході сталася невелика затримка. Серед групи дипломатів, які на сходах штабу чекали появи Нода, перебувала й делегація Султану, а з нею принц Фелім. Його так зацікавила «Фурія», що він голосно вимагав дати йому змогу зблизька роздивитися її та потриматися за кермо. Тут саме на ганок вийшов майбутній король із почтом, що змусило принца невдоволено замовкнути. Почувши останні слова підлітка, Нод підійшов до нього та пообіцяв, що після церемонії він матиме змогу досхочу пограти з авто. Принц миттю заспокоївся. Усі полегшено зітхнули.
У супроводі того ж кінного ескорту «Фурія» неспішно повезла Нода, під вітальні вигуки натовпу на вщерть заповнених тротуарах, до головного столичного Храму Зорі. Там біля входу на нього чекали канцлер Гааз Арондар та уряд у повному складі. Міністр оборони та вищі військові чини встигли прибути зі штабу гвардії раніше за королівське авто, що поволі їхало повз радісні натовпи на вулицях. Тут вже були й принц Фелім та весь дипломатичний корпус. Неочікувано для присутніх порушивши церемоніальний протокол, Нод підійшов до канцлера, привітавшись із ним за руку, та до Феліма, сказавши йому щось таке, від чого обличчя хлопця розплилося у непідробному захваті. Посол Султанату та інші особи із почту принца миттю вдягли на свої офіційні писки запопадливо-схвальні вирази, схиливши голови.
Перед тим, як увійти під склепіння досить невеликого, але дуже давнього Храму, Нод зняв пілотку, непомітно сховавши у неї заколки, що кріпили її до чуприни, та віддав одному з камергерів. Урядовці на чолі з канцлером, а тоді й дипломати увійшли за ним, розташувавшись ліворуч. Канцлер став на нижчу сходинку вівтаря. Праворуч, на верхній сходинці стояла велична і зосереджена королева Ауранія у білій, гаптованій срібною ниткою сукні, уся облита коштовностями. Замість дванадцятизубої корони суверенів, її голову прикрашала мала королівська корона — діамантова діадема з білого золота. Поряд з королевою розташувалися статс-дами, а за їх спинами далеко під стіною біліло обличчя Ідара. Члени палати перів стояли праворуч, зайнявши місця відповідно до титулів та старовинності роду — від сходів вівтаря до головного входу у храм. Щойно Нод став на стертий кам'яний поріг, з хорів полився спів багатоголосого хору. Чим ближче Нод підступав до вівтаря, звучання наростало, а мелодія ускладнювалася. Коли він опинився точно під найвищою точкою храмового купола, вівтарна завіса розсунулася, відкриваючи кількох жерців у довгих хламидах, грубо витканих з льону, та у сандаліях...
Сама церемонія, за винятком одного моменту, запам'яталася Ноду так, ніби він спостерігав за всім десь збоку. Ось, піднявшись сходами, він стоїть перед головним жерцем. Той говорить:
— Зоря безмежна!
— У мудрості своїй, — відповідає Нод.
— Зоря безмежна, — знову вигукує жрець.
— У милосерді своєму, — мовить Нод і продовжує. — Зоря безмежна!
— У справедливості своїй, — лунає відповідь жерця.
— Зоря безмежна! — востаннє промовляє Нод.
— У силі своїй, — жрець схиляється перед Нодом, а тоді, випроставшись, промовляє: — Хай живе король!
— Хай живе король! — відповідають усі, хто є у храмі.
Тоді він повертається обличчям до дверей храму та, приклавши руку до серця, виголошує слова присяги. Двоє жерців накидають йому на плечі золотаву мантію — таку саму, як на пам'ятному портреті Горанга III, а головний жрець подає на оксамитовій подушці дванадцятизубу корону Ланоду, яку Нод має вдягнути собі на голову. Щойно він це робить, Ауранія ще раз голосно проголошує:
— Хай живе король!
Усі тричі з ентузіазмом повторюють цей вигук. Здається, у багатоголоссі чути й іронічний баритон Горанга.
З цієї миті колишній курсант стає Нодом Третім — королем і сувереном держави Ланод, головнокомандувачем її Збройних сил, Верховним суддею та Охоронителем національно-культурного надбання. І тут канцлер вкладає йому в праву руку скіпетр — той самий, із синьо-зеленим каменем у навершші. Час ніби зупиняється — все довкола застигає. Нод усвідомлює, що водночас перебуває у двох місцях — у вівтарі Храму Зорі, але також під балдахіном у Тронній залі королівського палацу. Його мантія спадає на мозаїку підлоги вівтаря і так само — на трон з метеоритного заліза. Крізь усе тіло від берців до корони проходить хвиля тремтіння — складається враження, що вібрує кожна клітина. Звідкись приходить розуміння, що тепер йому підвладні усі можливості поля сакральності престолу — навіть ті, які ще не виявили себе. Скільки триває таке роздвоєння, збагнути важко, та ось воно поволі зникає — Нод знову лише у Храмі. Короткий коментар Горанга: «Тепер ти розумієш, що означає зійти на престол Ланоду».
Останнім актом коронації була коротка промова Нода, де він подякував підданцям за теплі вітання зі сходженням на престол, запевнив, що правитиме у згоді з парламентом, відповідно до суспільних потреб, а насамкінець повідомив, що своїм першим едиктом, за рекомендацією палати перів та уряду, залишає за Ауранією почесний титул королеви та усі привілеї, за законом належні дружинам спочилих королів. Храмом прокотилися схвальні перешіптування присутніх. Направду, Нод сам ініціював ту «рекомендацію» палати та уряду під час учорашньої вечері з графом Ротаном Сомантаром та канцлером Гаазом Арондаром.
З Храму довгий кортеж автомобілів повільно дістався королівського палацу — тепер вже головної резиденції короля Нода III. Тут парубок недовго перепочив у покоях, де колись жив Горанг III. Тим часом усі, кому належало, розташувалися у тронній залі, куди згодом у супроводі пишного почту урочисто вийшов щойно коронований король — у камуфляжі, короні та мантії, яку несли четверо пажів. Він піднявся сходами до трону, де під балдахіном двоє ветеранів останньої війни з дуумвірами оперезали його широким паском, до якого було прикріплено Державний меч. Він знову чекав якогось роздвоєння дійсності, але нічого подібного не сталося — було лише відчуття якоїсь знайомої та підвладної йому сили.