Лєна знову стрепенулася.
— …я хотіла сказати, завдяки іншим багатьом дідам і прадідам, які поклали свої голови, щоб українська мова могла вільно звучати далі.
Лєна ще трохи послухала, щоб виглядати вихованою і не викликати зайвого гніву, а тоді все-таки повернулася до головного:
— То ви дозволите їй говорити з нами російською?
Директриса озвіріла.
— Ти негідна називатися українкою! Отак от зраджувати рідну мову, коли твої діди і прадіди лежать в землі!
— Мій дід ще живий…
— Геть звідси! Манкурт!
Лєна прожогом вилетіла з кабінету, на ходу аналізуючи, до якої категорії образливих слів належить слово «манкурт», а Велика Ґуля мала через цю розмову ще більші проблеми. Директриса скликала спеціальну комісію, щось на кшталт публічного суду, який мав остаточно вирішити її долю.
Але доля вирішилася сама по собі, як то переважно й буває.
Лєна дуже добре запам’ятала той день.
Був травень, усе цвіло та пахло. Лєні купили нову сукенку, що тоді траплялося рідко, бо її батьки вже давно працювали без зарплатні. Сукенка, бордова, з мініатюрними кленовими листочками, була десь на два розміри менша, ніж потрібно.
Коли решта дітей позасинали на обід, Лєна прийшла до Великої Ґулі й сказала, що не спатиме, бо не хоче знімати своє нове вбрання. Насправді Лєна просто не могла його зняти, боялася, що або порве, або задихнеться під час процесу. Велика Ґуля все зрозуміла і дозволила дівчинці посидіти з нею в класі.
Велика Ґуля ліпила з пластиліну голубого лебедя. Вона взагалі любила голубий колір. Сказала Лєні:
— Заплющ очі й уяви райдугу.
Лєна робила все, як Велика Ґуля казала, але райдуга не приходила.
— Ти знаєш, що таке райдуга?
— Знаю, — збрехала Лєна.
Вона, звичайно, бачила раніше райдуги, але гадки не мала, звідки вони беруться і куди зникають. Лєнин дід казав, що райдуги — це мости між річками, але, імовірно, він брехав, бо взагалі любив збрехнути.
— Райдуга — це кольори, які іноді збираються всі разом, щоб прикрасити цей світ, — сказала Велика Ґуля. — Перерахуй кольори, які ти знаєш.
— Білий, чорний, червоний, зелений, жовтий…
Але вихователька зупинила Лєну:
— Білий і чорний — це не кольори.
— Як це не кольори? Он у вас біла сорочка.
— Тобі здається, що вона біла. Насправді у ній уже є всі кольори. Це всі кольори разом. Це чудо.
— Ну, я не бачу інших кольорів, тільки білий.
— На те воно й чудо, що його не видно. Чудеса треба вміти бачити. Треба вчитися їх бачити.
— Ви мене навчите?
— Навчу, — сумно сказала Велика Ґуля, доліплюючи своєму лебедеві пластилінову голову.
Надворі починалася справжня травнева гроза. Стало темно, як уночі. Десь неподалік завили бездомні собаки.
— У такі грози у міста приїжджає чорний вершник на чорному коні, — сказала Велика Ґуля.
— Я його ніколи не бачила, — відповіла Лєна.
— Правильно, його ніхто не бачив, бо в грозу всі сидять удома. А він тоді роз’їжджає на коні містом.
— Що йому треба?
— Ніхто не знає. Може, він просто прогулюється, а може, щось шукає.
Велика Ґуля часто розповідала дітям усілякі неймовірні, деколи навіть страхітливі історії. Про надприродні сили, про вулкани, про інопланетян і привидів у покинутих замках. Діти слухали її з роззявленими ротами. Потім, до речі, вони переказували ці історії своїм батькам, і обурені батьки ходили до директриси писати на виховательку скарги.
Надворі загриміло і заблискало. Сполошені діти в самих лишень трусах поприбігали до класу.
— Вертайтеся в ліжка, — сказала Велика Ґуля, — я зараз прийду до вас, тільки вікно зачиню.
Вихователька встала з-за столу і рушила зачиняти вікно.
І тоді у повітрі щось зблиснуло.
Вогняна куля, як футбольний м’яч завбільшки, повисла посеред кімнати над дитячими головами, метаючи на всі боки короткі білі іскри. Куля дрижала, але ніби й завмерла на місці в якомусь моторошному очікуванні. Усі діти теж завмерли, заворожено за нею спостерігаючи, з очей від яскравого світла потекли сльози.
Лєна знала природу цієї кулі. Вона мільйон разів чула від виховательки про феномен кульової блискавки. Тоді це була популярна тема всіх науково-фантастичних журналів. Усі говорили про кульові блискавки, але ніхто їх не бачив. Усі знали, що не можна панікувати і тікати від неї, не можна рухатись, але не знали, як довго, бо не було жодного свідка цього дивовижного явища. Жодного живого.