Джордж Орвелл
Бірманські будні
Передмова
У богом забутому бірманському місті Ката, що на півночі країни, де Джордж Орвелл уперше сів за написання «Бірманських буднів», височіє занедбаний блідо-помаранчевий димар. Просторий британський будинок, у центрі якого він колись красувався, уже давно стерто з лиця землі. По обидва боки вцілілого фундаменту маячить полишений цегляний камін. Посередині димоходу видніються залишки другого поверху — п’ять потріпаних дощем і життям дощок, що стирчать увсібіч, немов покажчики на роздоріжжі.
У «Бірманських буднях» на місці зеленої галявини, що нині оточує димохід, колись була вітальня, яку господарі рясно прикрасили візерунчастими столами й безліччю мідяних дрібничок в індійському стилі. Орвелл писав, що з кімнати тхнуло індійським набивним коленкором і зів’ялими квітами.
У виданні відтворено схематичну мапу місцевості, що колись накреслив сам Орвелл. За картою, відповідно до моїх розрахунків, у часи «Бірманських буднів» реальне географічне місцезнаходження цього димаря було на місці будинку містера Лакерстіна (точніше того, що від нього лишилося). Лакерстін, розпусний і завжди охочий до джину сахіб та його дружина, невгамовна мемсахіб, яка, здавалося, з ранку до ночі давала своїм слугам кіт-кіт[2] і скаржилася на спекотні тропіки.
Відколи я вперше відвідала Кату, «Бірманські будні» назавжди перетворилися для мене в захопливе поєднання фактів і вигадки. В основі роману період з 1922 по 1927 роки, коли Орвелл проживав у Бірмі. Автор занурює нас у власні переживання, показує щиру й убивчу критику колоніального режиму на підставі особистого досвіду. І хоча колоніальне суспільство, що породило до життя «Бірманські будні», уже давно зникло, усі основні будівлі в романі й досі такі, якими їх описав Орвелл. Тому, блукаючи вулицями Кати, може видатися, що ви прогулюєтеся давно полишеними й занедбаними декораціями та реквізитами.
Персонажі, які дивляться на нас зі сторінок «Бірманських буднів», так яскраво викарбувані на тлі Бірми, що легко уявити, як вони й досі, немов привиди, снують країною.
До того як стати письменником, Орвелл майже п’ять років присвятив службі в імперській поліції колонізованої Бірми як полісмен. Тоді під своїм справжнім іменем — Ерік Блер — він явно був неорвеллівським персонажем. Соціальне походження віщувало йому життя гідного сина імперії. Його батько — збирач опійного податку в Індії, а матір належала до вельможної родини суднобудівників і торговців деревиною тикового дерева. Її виховували в Бірмі як справжню знать, яка зазвичай не уявляла свого існування без невеличкої армії прислуги. Сам Орвелл народився в Індії, а до Англії повернувся разом із матір’ю незадовго до свого другого дня народження. Знову до Бірми він вирушив у дев’ятнадцять років, сповнений сил і натхнення після навчання в Ітонському коледжі. Юний Орвелл насолоджувався декадансом панівного класу Бірми; згодом він писав: «Для мене було звичним, що одягатися й роздягатися мені допомагав мій бірманський бой».
Але в британських колоніях кар’єра Орвелла хутко обірвалася в червні 1927 року, коли він узяв піврічну відпустку й повернувся до Англії. Його родина саме відпочивала в Корнуоллі, коли той приєднався до них й оголосив, що налаштований залишити роботу імперського поліціянта й стати письменником. Звістка про те, що хлопець готовий знехтувати респектабельною кар’єрою заради такого безперспективного майбутнього, неабияк нажахала родичів. Утім, попри їхні погані передчуття й побоювання, він узяв собі літературний псевдонім Джордж Орвелл і почав писати. Завдяки своїм есеям і романам, зокрема «Колгоспу тварин» та «1984», став одним з найшанованіших і найцитованіших письменників XX століття.
Час, який Орвелл провів у Бірмі, знаменує переломну мить в його житті. Саме тоді відбулася трансформація снобістського хлопчика-випускника приватної школи в письменника, який став голосом суспільної совісті, що лунав у головах обездолених жертв суспільства. Під час виконання обов’язків полісмена в Бірмі, Орвелл на власні очі побачив темний бік імперії; не тріумфальні горни й магараджів, а п’яничок-сахібів, які маринувалися від спеки й алкоголю в клубах, і знедолених побитих бірманців, які волали в тюремних камерах. Він став свідком руйнівних наслідків репресивного управління, що посіяли в його душі обурення. Орвелл не мав змоги поділитися своїми поглядами із захопленими будівниками імперії зі свого оточення, тому усамітнився наче Джон Флорі, головний герой «Бірманських буднів»: «Жити в тиші й самотності, шукаючи розради в таємних світах».
У Бірмі Орвелл здобув репутацію людини, яка не вписується в загальну картину суспільства. На відміну від своїх сучасників, які пишалися тим, що були істинними джентльменами, Орвелл вважав за ліпше проводити вільний час наодинці за читанням або іншими неджентльменськими справами, як-от: відвідування церков етнічної групи каренів або ж дружба з англійцем, дискредитованим капітаном армії Британської Індії, який курив опій. Коли читаєш «Бірманські будні», легко помітити, що ненависть Орвелла до колоніалізму мов відкрита гнійна рана від самотності й спеки розросталася так швидко, мов оранжерейна квітка. Згодом Орвелл писав, що відчуває провину за роль, яку відігравав у роботі великої деспотичної імперської машини; його переслідували «обличчя в’язнів на лаві підсудних, людей, які рахували дні й години в камерах смертників, підлеглих, з яких знущався, немічних селян, яких принижував, слуг і кулі, яких розлючений бив палицею».
Після повернення до Англії, понівечений цими бірманськими привидами, Орвелл став прискіпливіше придивлятися до власної країни й побачив, що й тут теж є пригноблений робітничий клас. Він писав, що той перетворився на символічних жертв несправедливості, яку він бачив у Бірмі. Орвелл був змушений зазирнути до світу безпритульних у Лондоні й зневірених в Парижі (досвід, який за кілька років буде зібрано в його книжці «У злиднях Парижа і Лондона»): «Я хотів сповна зануритися, щоб опинитися на самісінькому дні серед пригноблених; стати одним із них, стати на їхній бік у боротьбі проти тиранії».
«У злиднях Парижа і Лондона» — перша опублікована книжка Орвелла, а «Бірманські будні» вдалося підготувати до друку лише за кілька років після повернення з Бірми. Спершу видавець Орвелла неохоче погоджувався публікувати «Бірманські будні» через занепокоєння надто реалістичним зображенням Кати та побоювання, що деяких персонажів, можливо, змальовано з реальних людей, а це, своєю чергою, могло б потенційно надати роману наклепницького забарвлення. Тому публікацію «Бірманських буднів» перенесли на кілька років і континентів: уперше роман вийшов у США 1934 року. Ретельно цензуроване британське видання з’явилося через рік і лише опісля, як Орвелл змінив імена персонажів і спробував замаскувати час та місце, де відбувалися події роману. Ім’я індійського лікаря Верасвамі було замінено на Мурхасвамі (так втратилося жартівливе прізвисько «Віразвами», а Лакерстіни стали Латімерами. Місто, в якому розгортаються події роману, у книжці зветься «Чаутада», усі згадки про його місцезнаходження у Верхній Бірмі було вилучено. (Нині, завдяки кільком редакційним змінам, що внесли згодом, сучасне видання відновлено в його первісному вигляді.)
Щоб розшифрувати деякі географічні маскування, Орвелл намалював схематичну мапу Кати для свого видавця (див. стор. 16). На мапі в загальних рисах зображено об’єкти, які вказують на місцезнаходження будинку Флорі, церкви, базару, в’язниці й Британського клубу — фізичного й духовного осередку «Бірманських буднів». Зважаючи на слова Орвелла, насправді британська влада була сконцентрована не в маєтку правосуддя чи поліційному відділку, а в цій понурій, запилюженій маленькій халупі.
Будівля клубу збереглася й до наших днів, хоча відтоді її перетворили на державний кооперативний магазин. На місці саду, який колись буяв різнобарв’ям англійських квітів: дельфіній, руж, петуній, нині зведено громіздкі склади для зберігання запасів рису, олії та цукру. Бляшаний дах усе ще тримається над дерев’яною верандою біля входу, а головну кімнату, заповнену столами й стільцями з різних гарнітурів, тепер навпіл розділяє стіна. За часів Флорі інтер’єр міг похвалитися облізлим більярдним столом, бібліотекою запліснявілих романів, минуломісячними примірниками журналу «Панч» та запилюженим опудалом індійського замбара, що стирчало зі стіни. Члени британської спільноти Кати збавляли довгі вечори за прохолодним джином з тоніком і порожніми клубними балачками про собак, грамофони, тенісні ракетки, пекельну спеку й улюблену тему — нахабство бірманців (старше покоління членів клубу мрійливо згадувало старі добрі часи колонії, коли можна було відправити слугу до в’язниці із запискою, в якій зазначити: «Будь ласка, всипте пред’явнику п’ятнадцять ударів батогом»).