— Ах, містере Флорі, на жаль, ні! Усемогутній геній, як його назвав ваш надхненний Бернард Шоу... Це задоволення в мене ще попереду. Але, друже мій, ви не можете збагнути однієї речі: навіть в найгіршому її вияві ваша цивілізація для нас — велике досягнення. Грамофони, котелки, «Події у світі» — усе ліпше за страшенне байдикування азійців. Як на мене, навіть найменш завзяті британці це... це... — доктор знову потягнувся за гідним висловом і таки знайшов його, найімовірніше, запозичений у Стівенсона, — «факелоносці, які осяюють шлях прогресу».
— Аж ніяк. Для мене це просто новомодні гігієнічні самовдоволені воші, що повзають навколо єдиної картини світу, яку здатні бачити — в’язниць. Будують їх і називають це прогресом, — додав він із жалем, оскільки без цього уточнення доктор не зміг би розпізнати алюзію.
— Друже мій, ви безапеляційно вчепилися в тему тюрем і залишаєте поза увагою, що у ваших співвітчизників, між іншим, є й інші досягнення. Вони прокладають дороги, зрошують пустелі, перемагають голод, будують школи й лікарні, борються з чумою, холерою, проказою, віспою, венеричними захворюваннями...
— Які самі ж сюди й завезли, — не втримався Флорі.
— Ні, сер! — запротестував доктор, прагнучи присвоїти цю заслугу своїм землякам. — Ні, сер, венеричними хворобами нас нагородила Індія. Відтоді індійці забезпечують нас болячками, а англійці їх виліковують. Ось моя вам відповідь на весь ваш песимізм і бунтарство.
— Мушу визнати, докторе, так ми ніколи не дійдемо згоди. Вам подобається весь цей сучасний прогрес, а от для мене це — загнивання. Гадаю, мені більше б запала в душу Бірма саме за часів Тібо. І, як я вже говорив раніше, культурою ми тут розкидаємося лише з однією метою: відхопити у вас побільше. Повірте, ми б швиденько прикрили лавочку, якби не мали з цього зиску.
— Друже мій, насправді ви так не вважаєте. Якби ви й справді так люто засуджували дії Британської імперії, то б не говорили мені тут цього в приватній бесіді, а вигукували б з дахів будинків. Містере Флорі, повірте, я знаю вас ліпше за вас самого.
— Вибачте, докторе, але я не з тих, хто закликає народ до бунтів з дахів. Кишка затонка. Я нишком підло даю напуття, точнісінько як старий Веліал із «Утраченого раю». Так набагато безпечніше. У цій країні ти повинен бути або пука-сахібом, або померти. За ці п’ятнадцять років ні з ким я тут не був відвертим, окрім вас. Мої висловлювання у вашому будинку — це своєрідний клапан зменшення тиску. Коротенька секретна чорна меса, якщо розумієте, про що я.
І тут розмову перервало безутішне голосіння, що лунало знадвору. Під верандою, обпікаючись під променями безжалісного сонця, стояв старий дурван[13] Матту, який заробляв на життя, наглядаючи за європейською церквою. Прикритий дірявою брудною ганчіркою він більше походив на гігантського коника, ніж на людину. Мешкав він якраз біля об’єкта свого споглядання в халупчині, яку склепав зі сплющених бляшанок з-під керосину. Зручне розташування, яке давало йому змогу відстежувати на горизонті європейців і час від часу вибігати їм назустріч, падати ниць і скаржитись на своє буремне існування, за що щомісяця одержував вісімнадцять рупій. Тепер, кидаючи на веранду своє голодне око, однією землянисто-багряною рукою він погладжував голий живіт, а іншою робив рухи, що імітували запихання їжі до рота. Намацавши в кишені чотири анни, доктор жбурнув їх через бильця веранди. Відомий своєю м’якосердістю, він вже давно став джерелом прибутків усіх жебраків Чаутади.
— Ось вам і наочний приклад деградації Сходу, — сказав лікар, показуючи на Матту, який скрутився в поклоні, немов гусінь, жалісливо протягуючи всі відомі йому слова вдячності. — Шкіра й кістки. Литки його ніг ледь дотягують до товщини зап’ясть англійців. Погляньте на це приниження й плазування. Подивіться на його невігластво. В Європі таке побачиш хіба що в будинку для розумово відсталих. Якось я спитав Матту, скільки йому років. «Сахібе, — відповів він, — гадаю, мені років десять». Скажіть, містере Флорі, як вам удається вдавати, що ви не маєте природного верховенства над цією істотою?
— Бідолашний старий Матту. Схоже, сучасний прогрес якось оминув його, — відказав Флорі, кидаючи йому через бильця ще одну монету в чотири анни. — Тримай, Матту, промочи собі горло. Деградуй, як тільки можеш. Утопія зачекає.
— Еге, містере Флорі, іноді мені здається, що все, що ви говорите, — це лише... як його... дуркування. Прославлене англійське почуття гумору. А ми, азійці, прославилися тим, що в нас його нема.
— Щасливчики. Колись наше кляте почуття гумору нас погубить. — На цих словах він смачно позіхнув, закинувши руки за голову. Виказавши достатньо вдячності, Матту неквапом почимчикував з двору. — Час мені рухатися далі, поки це трикляте сонце не піднялося ще вище. Спека цього року буде просто диявольською, кістками відчуваю. Але, докторе, ми так завзято сперечалися, що я не встиг запитати, що у вас нового? Лише вчора вибрався з джунглів, а вже післязавтра маю повертатися. Щоправда, не знаю, чи встигну. Можливо, у Чаутаді щось трапилося? Якийсь скандал?
Обличчя доктора вмить посерйознішало. Він зняв окуляри, оголивши темні вологі очі, якими нагадував чорного ретривера. Відвівши погляд, заговорив тихіше, кудись подівши свою нещодавню рішучість.
— Знаєте, друже, затівається якась вельми кепська справа. Ви, мабуть, будете з мене сміятися, адже доказів я не маю. Але повірте, на мене чекають серйозні неприємності. Або скоріше мені загрожують серйозні неприємності. Плетуть якісь інтриги. До вух європейців це ніколи не дійде, але ось там, — сказав він, махнувши рукою вбік базару, — клекотять постійні таємні змови й інтриги. І для нас це не означає нічого доброго.
— То спробуйте пояснити, що відбувається.
— Саме це й відбувається. Проти мене плетуть якісь інтриги. Досить небезпечні, спрямовані на те, щоб очорнити мою репутацію й зруйнувати кар’єру. Ви англієць, тому я не чекаю, що ви це зрозумієте. Я накликав на себе гнів людини, яку ви, найімовірніше, не знаєте. Це У По Кін, місцевий магістрат. Ще ніколи не зустрічав нікого, небезпечнішого за нього. Він може розчавити мене, як комаху.
— У По Кін? Додайте трохи подробиць, щоб я збагнув, хто це.
— У нього здоровенне пузо й дуже гострі зуби. Живе за сто метрів від мене, отам у низині.
— А-а-а, той жирний покидьок? Знаю його дуже добре.
— Ні, ні, друже, не може бути! — перебив його доктор. — Не може бути, щоб ви його знали! Таку натуру справді може розгледіти лише азієць. Вам, англійському джентльмену, ніколи не вдасться опуститися на дно, де панують такі, як У По Кін. Він більше ніж негідник, він... як же це буде англійською... Слова мене підводять. Особисто для мене це крокодил у людській подобі. Саме отакий підступний, жорстокий та кровожерний. Якби ви лише знали, скільки всього він накоїв за своє життя! Які звірства! Здирництво, хабарництво! Скільки дівчат він загубив, ґвалтуючи просто на очах їхніх матерів! Ах, англієць навіть не підозрює про існування такої істоти. І ось ця сама людина, поклялася стерти мене з лиця землі.
— Чимало я чув про У По Кіна, до того ж від різних людей, — відповів на це Флорі. — Здається мені, він красномовний представник бірманського правосуддя. Бірманці розповідали, що під час війни він набирав новобранців і сколотив цілий батальйон з власних позашлюбних синів. Це правда?
— Сумніваюся, — відказав доктор, — гадаю, вони б не пройшли за віком. А от у його лиходійстві я аніскільки не сумніваюся. А тепер у нього з’явилася нова мішень — я. Мене він ненавидить з двох причин. По-перше, мені відомо про нього більше ніж треба. По-друге, його ворогом стати не так уже й важко: для цього просто треба бути чесною людиною. Як і будь-який негідник такого складу розуму, він знищить мене наклепами й інсинуаціями. Розпочне нашіптувати проти мене кому треба, надсилати мерзенні неправдиві доноси. Проте він уже розпочав.