Відтоді Флорі більше ніколи не просив надати відпустку додому. Помер його батько, за ним пішла з життя і мати. Сестри, сварливі жінки з кобилячими пиками, з якими вони ніколи не ладнали, повиходили заміж, і він майже втратив зв’язок з ними. Окрім книжок, з Європою його більше нічого не пов’язувало. Тепер Флорі зрозумів, що простим поверненням на батьківщину самотності не вилікуєш. Стара матінка Англія зустрічає своїх синів зі Сходу, відвівши їм на своїх просторах особливу ділянку пекла. Ох, ті старі обшарпані нудні руїни в Баті й Челтнемі! Страшні пансіонати-могильники, ущерть набиті напівмертвими колонізаторами Індії, які безупинно з останніх сил торочать про те, що сталося в Боглівола 88-го! Бідолахам добре відомо, як це — залишити своє серце в чужій ненависній країні. Для себе він ясно бачив лише один вихід: знайти когось, хто скрасить його життя в Бірмі, щиро розділить із ним потаємне життя, винесе із Бірми однакові з ним спогади. Когось, хто б любив Бірму так, як любив її він — і так само ненавидів. Когось, хто допоможе йому жити, нічого не приховуючи, нічого не замовчуючи. Когось, хто розумів би його, — істинного друга.
Друга. Чи, може, жінку? Ні, навряд чи жінку. Завести собі якусь місіс Лакерстін? Трикляту мем-сахіб, дошкульну й худорляву, що розпускає чутки, попиваючи коктейлі, та наганяє слуг, не здатну вивчити й слова мовою країни, в якій прожила вже понад двадцять років? Боже, змилуйся, тільки не це!
Флорі перехилився через хвіртку. Місяць поволі зникав за темною стрічкою джунглів, та собаки ще продовжували на нього вити. На думку спала цитата Гілберта, досить заяложена й пустувата фраза, проте зараз досить доречна. Щось про «роздуми над складністю свого душевного стану». Гілберт-Гілберт... Обдарований сучий син. Чи всі його тривоги просто зводилися до цього? Заплутане малодушне скиглення народженої в золотих пелюшках юної леді. Та, може, він був звичайним ледацюгою, який знічев’я вигадував, над чим би потужити? Піднесена місіс Вїтіттерлі? Гамлет тільки прозою? Можливо. Та якщо й так, чи приносить це хоч якусь полегшу? Навряд чи, адже, мабуть, у цьому відчувається власна провина: спостерігати за тим, як ти пливеш за течією, поступово тліючи в безчесті й непростимій марноті буття, весь час усвідомлюючи, що десь всередині тебе є нагода стати гідною людиною.
Великий Боже, збережи нас від жалю до себе! Флорі повернувся на веранду, узяв у руки рушницю і, злегка здригнувшись, знову прицілився в бродячого хориста. Дзвінко прогримів постріл, куля зарилася в землю майдану, оминувши мішень. На плечі Флорі палав яскраво-багряний синець. Пес перелякано заскиглив і накивав звідти п’ятами. Відбігши на п’ятдесят метрів і зручно вмостившись на новому місці, продовжив свою ритмічну серенаду.
Розділ шостий
Ранкове сонце схилилося над майданом, жалячи білосніжне бунгало своїм золотавим промінням. Чотири чорно-пурпурових ворони примостились на бильця веранди, очікуючи нагоди вдертися всередину й поцупити сандвічі з маслом, які Ко Сла поклав біля ліжка господаря. Продершись крізь москітну сітку, Флорі гучно крикнув слузі принести йому трохи джину, відтак увійшов до ванної кімнати й занурився в оцинкований чан з прохолодною водою. Трохи збадьорившись після джину, вирішив поголитися, хоча зазвичай відкладав цю процедуру до вечора — борода росла дуже швидко, одразу ж беручись щетиною.
Тоді як Флорі, насупившись, киснув у ванні, містер Мак-Ґреґор лише в шортах і майці сидів на бамбуковій циновці у своїй спальні та відчайдушно намагався відтворити пункти п’ятий і дев’ятий зі «Збірки гімнастичних вправ для тих, хто веде сидячий спосіб життя» авторства Норденфліхта. Містер Мак-Ґреґор ніколи, окрім кількох випадків, не пропускав ранкового тренування. Пункт вісім — лягти на спину, підняти ноги перпендикулярно підлозі, не згинаючи колін — давався в його віці не без болю; пункт 9 — лягти на спину, повернутися в положення сидячи й кінчиками пальців торкатися носків ніг — ще гірше. Байдуже! Головне — підтримувати форму! Скрутившись у болісному поклоні до витягнутих носків, спочатку шия, а потім й обличчя, налилися цегляно-червоним відтінком, попереджаючи про можливий інсульт. Великі груди, що встигли обрости сальцем, вкрили блискучі краплі поту. Терпи! Ти маєш витримати! Треба підтримувати форму, чого б це не коштувало. За ледь причиненими дверима за цією картиною споглядав носильник Мухаммед Алі, перекинувши через руку підготовлений для господаря чистий одяг. Його витягнуте арабське обличчя жовтуватого відтінку не виражало ані розуміння того, що відбувається, ані інтересу. Довгих п’ять років він щоранку спостерігав за цими дивакуватими звиваннями, які вважав жертвенними знущаннями над собою задля того, щоб догодити якомусь таємничому й вибагливому богові.
У цей же час Вестфілд, який сьогодні рано прийшов до відділку, спершись об вищерблений заляпаний чорнилом стіл, наглядав за тим, як товстий субінспектор допитує підозрюваного, якого пильнувало двоє констеблів. Підозрюваний — чоловік років сорока із сірим полохливим обличчям, одягнений лише в обдертий лонджі, підкочений до колін, з-під якого стирчали викривлені гомілки, рясно всіяні укусами кліщів.
— Хто це? — спитав Вестфілд.
— Грабіжник, сер. Піймали його із цією дуже коштовною каблучкою з двома смарагдами. І жодних пояснень, мовчить. Звідки взятися такій коштовності у звичайного злиденного кулі? Звісно ж, поцупив.
Розлючений Вестфілд кинувся до підозрюваного, наблизившись так, що здавалося, зараз торкнеться своїм обличчям його, і загорланив нелюдським голосом:
— Украв каблучку?
— Ні.
— Досвідчений злодюга?
— Ні.
— Сидів у в’язниці?
— Ні.
— Розвернутися! — осяяний раптовою ідеєю, наказав субінспектор. — Нагнутися!
Насмерть переляканий підозрюваний розвернув своє сіре обличчя до Вестфілда. Той відвернувся. Констеблі, не зволікаючи, схопили бідолаху, скрутили руки й зігнули. Товстун зірвав з нього лонджі, оголивши сідниці.
— Погляньте-но, сер! — задоволено вигукнув він, показуючи на рубці. — Ще нещодавно отримав на горіхи бамбуковими палицями. Точно злодюга. Ось вам і доказ — украв!
— Добре, відведіть його в камеру, — похмуро наказав Вестфілд, запхавши руки в кишені й витягнувшись у кріслі. До глибини душі він ненавидів виловлювати цих бідолашних голодранців. Дакойтів, повстанців — так; але не цих скиглячих мишенят! — Скільки зараз там народу, Маун Ба?
— Троє, сер.
Арештантська камера була нагорі. Клітку, склепану з п’ятнадцятисантиметрових дерев’яних брусків, охороняв озброєний карабіном констебль. У темному й задушливо-спекотному приміщенні геть не було меблів, окрім, звісно, примітивного нужника, сморід з якого тягнувся до самого неба. Двоє в’язнів повисли на решітці, тримаючись якомога далі від третього, індійця кулі, якого з голови до ніг обсипав стригучий лишай, і той мов обріс панциром. Огрядна бірманка, жінка констебля, стоячи навколішки перед кліткою, насипала черпаком у бляшані миски рис із водянистим дхалом.
— Смачна їжа? — запитав Вестфілд.
— Смачна, найсвятіший, — хором озвалися ув’язнені.
Уряд виділяв на харчування в’язнів по дві з половиною анни на одну особу, з яких одну анну заощаджувала собі жінка констебля.
Флорі вийшов із дому й тиняючись без діла подвір’ям, збивав дорогою палицею бур’яни. О цій порі дня все навкруги мало чарівне, м’яке, трохи блякле забарвлення: ніжна листва, рожево-коричнева земля та стовбури дерев... Мазки акварелі, які невдовзі випалить нещадне сонце. Унизу на майдані зграї бурих голубів улаштували турнір у квача, жваво ганяючись один за одним, а поруч, із грацією уповільнених ластівок, вишукували здобич смарагдово-зелені кібчики. Плетениця мітлачів, кожен з яких нав’ючений зібраним мотлохом, крокувала до смердючої сміттєвої ями, що вирили на краю джунглів. Знесилені сіромахи з паличкуватими кінцівками й колінами, надто слабкими, щоб їх випрямити, обвішані запилюженим ганчір’ям, вони скидалися на процесію загорнених у саван ходячих скелетів.