Більшість європейців були змушені податися в джунглі, тому Флорі випала нагода майже одноосібно розважати дівчину ці десять днів.
Та й він, чесно кажучи, не мав жодного права тинятися в конторі без діла, знаючи, що о цій порі року робота із заготівлі деревини аж кипить. За його відсутності під пильним наглядом некомпетентного наглядача (напівіндуса, напівєвропейця) в таборі все полетіло шкереберть. Збрехавши, що в нього напад лихоманки, Флорі лишився в Чаутаді. Навіть попри відчайдушні листи свого заступника, які той майже щодня строчив й описував чергові біди: один зі слонів занедужав, зламався двигун тягача вузькоколійної залізниці, на якому перевозили колоди тикових дерев до річки, п’ятнадцять кулі дали драла. Але Флорі продовжував вигадувати приводи, щоб затриматися в Чаутаді якомога довше. Не міг він повернутися в табір, поки Елізабет була тут. Йому конче треба було повернути ту невимушену захопливу дружню атмосферу, що зародилася під час їхньої першої зустрічі.
Так, вони справді зустрічалися щоранку, щодня й щовечора. У клубі щовечора вони розігрували одну партію в теніс. Цієї пори року Лакерстіни в партнери не годилися: тітка була занадто млявою, а дядько — надто роздратованим. Відтак усі четверо збиралися в лаунджі за партією в бридж або ж світською бесідою. І хоча Флорі годинами спілкувався з Елізабет, нерідко й без свідків, усе ж ні на мить не міг розслабитися поруч з нею. Однак, попри те, що спілкування було навдивовижу легким, — зазвичай це були теревені про всілякі дурниці, — прірва між ними збільшувалася. У присутності Елізабет він був дуже скутим, з голови ніяк не міг викинути свою родиму пляму. Голене двічі на день підборіддя пекло й свербіло, а тіло страждало від браку віскі й тютюну. Біля неї Флорі намагався майже не вживати ні першого, ні другого. Але цих десяти днів не вистачило, щоб бодай трохи наблизити їхні стосунки до таких, яких він прагнув.
Чомусь Флорі не вдавалося поговорити з нею так, як йому б того хотілося. Поговорити, просто поговорити! Наче дрібниця, але така важлива! Проживши вже пів життя в гіркій самотності, в оточенні людей, які кожну твою справжню думку про будь-що на землі вважають богохульством, потреба в простій людській розмові стає найбільшою з усіх потреб. Однак з Елізабет про серйозні речі поговорити не вдавалося. Наче якесь прокляття, яке кожну розмову зводило до порожньої клубної балаканини: грамофонні платівки, собаки, тенісні ракетки... Здавалося, ні про що інше вона говорити просто не хотіла. Варто йому було лише порушити тему, яка мала б хоч якусь значущість, Елізабет одразу намагалася зіслизнути з неї, у голосі з’являлися інтонації ображеної дівчинки, яка «не хоче так гратися». Її літературний смак ледь не довів його до розпачу. Але ж вона ще така юна, нагадував собі Флорі, і розпивала біле вино за розмовами про Марселя Пруста під пишними кронами паризьких платанів. Із часом вона, безсумнівно, зрозуміє його, і тоді їхні стосунки нарешті стануть дещо теплішими й довірливішими. Можливо, йому просто ще не вдалося завоювати її довіру.
Був у Флорі один недолік: йому катастрофічно бракувало такту. Як і більшість чоловіків його віку, які так і не одружилися, він ліпше уживався з ідеями, ніж із живими людьми. Попри всю поверхневість їхніх балачок, він почав час від часу дратувати Елізабет. Не тим, про що саме він говорив, а тим, що мав при цьому на увазі. Між ними виникло помітне напруження, яке дедалі частіше ледь не доводило до сварок. Коли зустрічаються двоє людей, де один багато років проживає в певній країні, а другий щойно прибув сюди — перший обов’язково бере на себе роль гіда й провідника. Це були перші дні знайомства Елізабет з Бірмою і, звісно ж, Флорі визвався за персонального перекладача, коментуючи й пояснюючи все підряд із будь-якого приводу й без. І все, що він говорив, точніше те, як він це говорив, збурювало в Елізабет ледь помітний, але насправді глибокий внутрішній протест. Коли Флорі розповідав про тубільців, то майже завжди нахвалював їх. Годинами міг захоплено торочити про бірманські звичаї та дивовижні особливості східного народу; у цьому він зайшов так далеко, що порівняв їх з англійцями не на користь останніх, що дуже занепокоїло дівчину. Адже що б там не казали, а тубільці — це всього лише тубільці. Звісно, цікавий, але зрештою лише «підданий» народ, нижча раса із чорними обличчями. Його ставлення до них було аж надмірно толерантним. Однак Флорі, на жаль, так і не збагнув, чим саме спровокував до себе таку ворожість. Адже йому хотілося, щоб вона полюбила Бірму так, як любив її він, а не дивилася на неї байдужим, без найменшого інтересу поглядом мемсахіб! Він геть забув, що більшості людей вдається почуватися в чужій країні комфортно лише зневажаючи корінне населення.
Флорі надто перегнув зі своїм бажанням викликати в неї інтерес до азійців. Наприклад, він намагався спонукати Елізабет вивчити бірманську мову, але нічого не вдалося. Місіс Лакерстін пояснила їй, що бірманською розмовляють лише жінки-місіонерки, а добропорядним леді для розбірок на кухні вистачає й урду. Таких дрібних розбіжностей в їхніх поглядах було не злічити. В її голові оселилася нечітка, але наполеглива думка: він дотримується не гідних англійця поглядів. Також вона чудово зрозуміла, що Флорі просить її захоплюватися бірманцями, ледь не вклонятися їм. Захоплюватися людьми з чорними обличчями, майже дикунами, від одного лише вигляду яких вона не переставала здригатися!
Цю тему порушували в безлічі ситуацій. Наприклад, Флорі й Елізабет прогулювалися дорогою, а назустріч їм йшла компанія бірманців. Вона ще не встигла звикнути до цього видовища, а вже дивилася на них із цікавістю й відразою одночасно, а потім говорила Флорі, як, власне, сказала б і будь-кому іншому:
— Які ж потворні ці люди, чи не так?
— Ви гадаєте? А мені от вони завжди здавалися доволі чарівними. Які ж у них доладні тіла! Лише гляньте на плечі цього хлопчини — бронзова статуя. А тепер уявіть, яке б кумедне видовисько на вас чекало в Англії, якби наші співвітчизники теж вирішили гуляти вулицями напівоголеними.
— Але в них такі огидні форми голів! Витягнуті, немов у кішки. А цей нахил чола? Додає їм направду войовничого вигляду. Пам’ятаю, якось читала в журналі статтю про форму голови людини. Там ішлося про те, що особа з похилим чолом — злочинний тип.
— Оце ви загнули! Близько половини людей у світі мають такий самий лоб.
— О, ну якщо рахувати кольорових — то звичайно!
Або інший приклад: пройде поруч плетениця жінок, що направилися до криниці — дужі мідно-коричневі селянки, які несуть на головах важкі горщики з водою, перебираючи м’ясистими сідницями. Бірманки викликали в Елізабет відразу більше ніж чоловіки; вона відчувала свою спорідненість із ними й ненавиділа цих чорних істот за те, що мала спільну з ними статеву належність.
— Які ж вони огидні! Такі дебелі, немов якісь тварини. Як гадаєте, хтось узагалі може вважати цих жінок привабливими?
— Так, гадаю їхні чоловіки так і роблять.
— Ну, можливо, вони. Але ця чорна шкіра... Не уявляю, як із нею можна звикнутися!
— Знаєте, із часом до неї справді звикаєш. Ба більше, є думка, гадаю, доволі правдива, що через кілька років, проведених у цих країнах, коричнева шкіра здається природнішою, ніж біла. Утім, вона і є природнішою. Візьміть світ загалом — бути білим куди дивніше.
— Які у вас оригінальні погляди!
І далі в тому ж дусі. В усіх його словах Елізабет відчувала постійне невдоволення й нечестивість. Особливо це було помітно того вечора, коли Флорі просто біля воріт клубу дозволив містерові Френсісу й містерові Самуелю, цим брудним напівкровкам, утягнути себе в розмову.
Так сталося, що Елізабет дісталася клубу на кілька хвилин раніше за Флорі і, почувши його голос біля воріт, вирішила обійти тенісну сітку, щоб швидше зустрітися. Двоє метисів, загнавши Флорі в кут, дивилися на нього очима псів в надії, що господар пограється з ними в м’ячик. Найбільше було чути Френсіса — худорлявого емоційного чоловіка кольору пожовклого сигарного листка, сина жінки з Південної Індії. Самуель, мати якого була з каренів, мав блідо-жовтий колір шкіри й руде волосся. Обидва були одягнені в зашмугляні лляні костюми й величезні топі, під якими їхні стрункі тіла схожі були на стебла мухоморів.