— То он що ви називаєте цивілізованою нацією! — вигукнула вона.
— Мені шкода, — немічно виправдовувався він. — Я й очікувати не міг, що...
— Вони огидні до кісток!
Вона не тямила себе від люті. Обличчя налилось таким рожевим кольором, яким бувають пуп’янки маку навесні. Здавалося, рожевішою людина бути просто не може. Він мовчки йшов за нею базаром, потім — дорогою. Довелося пройти з пів сотні метрів, перш ніж Флорі наважився заговорити знов.
— Мені надзвичайно шкода, що таке могло статися! Лі Йейк — такий пристойний старий. Думка про те, що він міг вас образити, тепер не дасть йому спокою, запевняю вас. Не варто було так поспішати. Слід було залишитися на кілька хвилин, подякувати за чай...
— Ах ще й подякувати? Після всього, що трапилося?
— Та годі вам, не слід так гостро сприймати такі речі. Не в цій країні. Увесь світогляд цих людей дуже відрізняється від нашого. Потрібно якось призвичаїтися до цього. Уявіть, наприклад, що ви в Середньовіччі...
— Гадаю, на цьому нашу розмову ліпше завершити.
Уперше вони дійшли до суперечки, не приховуючи цього. Флорі розхвилювався, що навіть не намагався зрозуміти, чим цього разу так образив її. Він і гадки не мав, що його постійне прагнення зацікавити її побутом тубільців, вона сприймала лише як розпусний, не гідний джентльмена, нарочитий потяг до зубожілого й гидотного. Навіть зараз він не помічав, якими очима вона дивилась на аборигенів. Він лише розумів, що за кожної спроби розділити з нею свій світогляд, думки або ж почуття прекрасного вона ухилялася, як норовливий кінь.
Дорогою вони йшли порізно. Флорі тримався ліворуч й трохи позаду Елізабет, не спускаючи очей з обрису щоки й крихітних золотавих волосків, що вибилися з-під фетрового капелюха. Як він її кохав! Як сильно він її кохав! Досі, поки йому не довелося жалюгідно бігти за нею, не наважуючись навіть показати своє спотворене обличчя, здавалося, по-справжньому він її і не любив. Кілька разів Флорі наважувався заговорити, та раз по раз зупиняв себе. Голос опанувати й досі не вдавалося. До того ж він ніяк не міг вигадати, що б такого сказати, щоб знову не образити її. Нарешті він зібрався з силами й рішуче, удаючи, що нічого не трапилося, промовив:
— Спека стає просто неможливою, чи не так?
За температури 90 градусів за Фаренгейтом у тіні це було не найгеніальнішим спостереженням. Однак, на його велике здивування, вона жваво підхопила цей білий прапор, розвернулася до нього й, усміхаючись, додала:
— Просто пекло якесь!
Так настало перемир’я. Дурне банальне зауваження, що принесло із собою заспокійливу атмосферу клубних теревень, утамувало її лють, змінивши гнів на милість. Фло, яка забарилася позаду, швидко наздогнала їх, капаючи слиною, і вони тієї ж миті перейшли на знайому тему — собак, яку обсмоктували до самого дому. Собаки — тема невичерпна. Собаки, собаки! — крутилося у Флорі в голові, коли вони підіймалися на розпечений схил пагорба, а сонце пропікало їхні плечі крізь одяг. Хіба їм більше ні про що поговорити, окрім цих клятих собак? Або недоліків собак, чи грамплатівок і тенісних ракеток? І все ж таки, дійшовши до обговорення таких дурниць, як легко й полюбовно лилася їхня розмова!
Пройшовши крізь залиту сонячним світлом білу огорожу кладовища, вони підійшли до воріт Лакерстінів. Навколо розкішним цвітом буяли вогняні дерева й мальви заввишки понад два метри, округлі червоні пелюстки яких нагадували червонощокі обличчя молодих дівчат. Зайшовши в затінок, Флорі зняв капелюха й почав обдмухувати себе ним.
— Що ж, ми встигли повернутися до настання вбивчої спеки. Боюсь, нашу подорож на базар навряд чи можна назвати успішною авантюрою.
— Ой, ну що ви! Звісно ж, ні. Мені сподобалося, правда!
— Та ні... Не знаю, як це пояснити, але з нами постійно трапляються якісь негаразди... О, до речі! Ви не забули, що післязавтра ми вирушаємо на полювання? Сподіваюся, цей день вам підходить?
— Так, дядечко навіть обіцяв позичити мені свою рушницю. Які шалені веселощі на нас чекають! Вам доведеться навчити мене всього, що знаєте. З яким лише нетерпінням я чекаю цього.
— З тим самим, що і я. Щоправда, нині ненайліпша пора року для полювання, але ми зробимо все, що в наших силах. Ну тоді до побачення. До нових зустрічей.
— До побачення, містере Флорі.
Вона все ще звала його містером Флорі тоді як він уже давно перейшов на Елізабет. Попрощавшись, кожен пішов своєю дорогою, розмірковуючи про поїздку в джунглі на полювання, яка, як їм обом здавалося, якось налагодить їхні стосунки.
Розділ дванадцятий
У липкій сонливій спеці, майже темній через зашторені вікна вітальні, повільно сновигав У По Кін і вихваляв себе. Час від часу він засовував руку під сорочку й почухував набиті жиром спітнілі груди, що за величиною не поступалися жіночим. Ма Кін сиділа на циновці й курила тонку білу сигару. Крізь відчинені двері спальні виднівся край схожого на катафалк величезного квадратного ліжка У По Кіна з різьбленими тиковими стовпами, на якому він скоїв просто незліченну кількість зґвалтувань.
Лише тепер Ма Кін нарешті дізналася про «іншу справу», через яку У По Кін зненавидів доктора Верасвамі. І хоч він відкрито зневажав її розумові здібності, рано чи пізно У По Кін таки розкривав дружині свої таємниці. Та була єдина людиною з його найближчого оточення, яка не боялася його, що додавало особливого задоволення, коли йому вдавалося її вразити.
— Ну, Кін-Кін, — продовжив він, — бачиш, як точно все йде за моїм планом! Уже вісімнадцять анонімних листів, і кожен з них — шедевр. Я б переказав тобі зміст бодай одного з них, якби був певен, що ти здатна оцінити їхню геніальність.
— А ти не думав хоча б припустити, що європейці можуть не звернути жодної уваги на таку творчість? Що тоді?
— Не звернути уваги? Ага, про це можеш навіть не переживати! Хто-хто, а я таки щось знаю про європейський менталітет. Запевняю тебе, Кін-Кін: якщо я і вмію щось робити, то це писати анонімки.
Це була чистісінька правда. Листи У По Кіна вже своє зробили, особливо стосовно їхньої головної цілі — містера Мак-Ґреґора.
Лише позавчора в містера Мак-Ґреґора видався вельми неспокійний вечір, коли той намагався вирішити, чи доктор Верасвамі винний у підривній діяльності до уряду, чи ні. Звичайно, йшлося не про якусь відкриту зраду, ні. Питання було в іншому: чи був доктор людиною, схильною до поширення крамольних думок? В Індії ніхто не судить за вчинки, тут засуджують за сутність людини. Найменший натяк на підозру в проблемах з лояльністю здатен зруйнувати кар’єру азійського чиновника. Однак у містера Мак-Ґреґора була надто справедлива вдача, щоб без будь-яких доказів засуджувати навіть азійця. Навіть після опівночі він продовжував сидіти над цілою купою скріплених кактусовою колючкою конфіденційних паперів, серед яких було п’ять анонімних листів, які той отримав особисто, і два передав йому Вестфілд.
Та річ була не лише в листах. Чутки про лікаря сипалися з усіх шпарин. У По Кін чудово усвідомлював, що зупинятися лише на звинуваченні доктора в зраді було нерозумно; треба було завдати удару по його репутації як тільки можна. Так доктора звинувачували не лише в закликах до заколоту, але й у вимаганнях, зґвалтуваннях, тортурах, виконанні незаконних операцій, виконанні операцій у стані надзвичайного алкогольного сп’яніння, убивстві отрутою, убивстві чаклунством, уживанні яловичини, продажу свідоцтв про смерть убивцям, не зніманні взуття в пагоді й гомосексуальних домаганнях ще зовсім юного барабанщика з військової поліції. Почувши, що про нього говорять, сміливо можна уявити доктора, як Макіавеллі, Тодда Свіні й маркіза де Сада разом узятих. Спочатку містер Мак-Ґреґор на це не звертав особливої уваги. На такі речі в нього вже був імунітет. Але остання анонімка У По Кіна завдала просто блискавичного удару по цілі, достукавшись навіть до нього.