Наближаючись до п’ятої позиції вони підійшли до височенного піпала, на верхівці якого чулося воркотіння плодоїдних голубів. Звук нагадував віддалене ревіння корів. Маленький сіруватий птах вилетів з крони й примостився на самому верхньому суку.
— Спробуйте стріляти в положенні сидячи, — запропонував Флорі Елізабет. — Обережно ведіть ціль, а потім стріляйте не зволікаючи. І ліве око не заплющуйте.
Елізабет слухняно підняла рушницю, яка, уже звично для неї, почала тремтіти в руках. Загоничі дружною ватагою зупинилися подивитися на білу леді, яка тримає зброю. Декого з них ця картина так здивувала й навіть шокувала, що почулися несхвальні цокання язиками. Зібравши всю волю в кулак, Елізабет на секунду перестала тремтіти й натиснула гачок. Пострілу вона не почула; ніхто ніколи його не чує, коли спускає гачок. Здавалось, птах стрибнув із сука вгору, потім, знов і знов перевертаючись у повітрі, повалився вниз і зрештою застряг у гілці за десять метрів від землі. Один із загоничів відклав свій дах і, оцінюючи, глянув на дерево. Потім підійшов до довжелезної ліани, що звисала з сука. Дивовижне сплетіння нагадувало строкату ячмінну цукерку завтовшки з чоловічу ногу. За мить він видряпався ліаною до здобичі так легко, наче це була драбина, і скинув голуба на землю. Відтак підняв його і поклав знесилене ще тепле тільце до рук Елізабет.
Відчуття, яке дарував дотик до пухнастої тушки, зачарувало Елізабет. Чи зможе вона взагалі віддати її? Як же їй хотілося розцілувати її, притиснути до грудей. І Флорі, і Ко Сла, і навіть загоничі — усі без винятку милувалися тим, як ніжно вона пестить мертву пташку, обмінюючись один з одним усмішками. Нарешті, згнітивши серце, вона віддала її Ко Сла, щоб той поклав у сумку. Цілком усвідомлено Елізабет відчула в собі бажання прилинути до Флорі й поцілувати його. Певною мірою саме вбивство голуба змусило її відчути це.
Тепер старший мисливець пояснив Флорі, що вони мають пройти поле з ананасами й розчистити ще одну ділянку на його кінці. Вони вийшли на сонячне світло, яке після мороку джунглів одразу вдарило в очі. Галявина, розбита просто посеред джунглів, немов клаптик підстриженої трави на занедбаному газоні, виявилася просторою, з гектар, і засадженою не тільки ананасами, але й колючими кактусоподібними рослинами, що проростали рядами, тонучи в бур’янах. Зсередини поле розділяв навпіл низький живопліт. Пройшовши майже все поле, з-під цієї огорожі до вух європейців донеслося пронизливе кукурікання.
— Ви чули? — скрикнула Елізабет, зупиняючись. — Це дикий півень, так?
— Так. Десь о цій порі вони зазвичай виходять сюди з джунглів щось поїсти.
— А ми можемо знайти його та підстрелити?
— Що ж, можемо спробувати, якщо ваша ласка. Але маю попередити, ці хитрюги дуже полохливі, то ж доведеться навшпиньках прокрадатися вздовж огорожі, поки не порівняємося з ним.
Відіславши Ко Сла із загоничами подалі, вони удвох обійшли поле збоку й тихенько покралися уздовж живоплоту. Аби не потрапити на очі півню, їм довелося зігнутися вдвоє. Елізабет йшла першою. Лоскочучи верхню губу, із лоба стікав гарячий піт, серце бурхливо билося. Відчувши, що Флорі торкнувся її стопи, зупинилася. Обоє випрямились і дружньо окинули оком живопліт.
Маленький карликовий півень енергійно дзьобав землю за десять метрів від них. Чепурненьке довге шовковисте пір’я на шийці, гребінець дугою, хвостик лаврово-зеленою райдугою. Із ним було шість курей ще меншого розміру з коричневим пір’ям і рябими, схожими на зміїну шкуру, спинками. Та за всією цією казковою розкішшю Флорі з Елізабет спостерігали не більше як секунду. Сполошені птахи, кудкудакаючи, схопилися на лапи й прожогом кинулися у джунглі. Майже блискавично, здавалося, навіть автоматично, Елізабет підняла рушницю й вистрелила. Це був один із тих пострілів, які не супроводжуються ані прицілюванням, ані усвідомленням відчуття рушниці в руці, лише силою думки, яка, здається, летить позаду кулі й веде її до цілі. Елізабет знала, що птах приречений на загибель, ще до того, як натиснула на гачок. Птах упав майже за тридцять метрів від Елізабет, розсипавши довкола своє пір’я. «Чудовий постріл, просто майстерний!», — вигукнув Флорі. Віддавшись солодкій миті перемоги, обоє кинули рушниці, пробралися через тернову огорожу й пліч-о-пліч помчали до місця, де лежав птах.
— Чудовий постріл! — повторив Флорі, який був збуджений так само, як і вона. — Присягаюся Юпітером, я ще ніколи не бачив, щоб хтось убив птаха в польоті першого ж дня. Ніколи! Ви витягли рушницю, мов блискавка. Неперевершено!
Вони стояли навколішки, дивлячись одне одному в очі, а мертва пташка лежала між ними. Раптом вони усвідомили, що Флорі своєю правою рукою міцно стискає ліву руку Елізабет. Вони прибігли сюди, тримаючи одне одного за руку, навіть не помічаючи цього.
В обох перехопило подих від відчуття чогось доленосного, що от-от має статися. Флорі витягнувся вперед і ніжно взяв її другу руку. Елізабет не пручалася, далась добровільно. Якусь мить вони стояли навколішки, тримаючись за руки. Сонце поливало їх яскравим сяйвом, а тіла випаровували тепло. Вони ніби неслися на хмарах запалу й радості. Бажаючи скоріш притягнути її до себе, він узяв її за плечі.
Та раптом різко відвернувся від неї, підвівся й потягнув Елізабет угору, відпустивши її руки. Згадка про родиму пляму не дала йому наважитись. Не тут, не при денному світлі! Приниження, яке б спричинив цей гарячий вчинок, було б просто нестерпним. Намагаючись якось відвести від цього увагу, він нахилився й підняв дикого півня.
— Це було просто неймовірно, — промовив він. — Вам не треба ніяке навчання, ви вже вмієте стріляти. А тепер нам ліпше перейти до наступної позиції.
Щойно вони перетнули живопліт й узяли до рук зброю, з краю джунглів пролунало кілька криків. Двоє загоничів величезними стрибками бігли просто на них, шалено махаючи руками в повітрі.
— Що відбувається? — запитала Елізабет.
— Не знаю. Можливо, побачили якогось звіра чи ще щось. Судячи з вигляду, несуть вони гарні новини.
— Слава небесам! Побігли!
Загоничі стрімко чкурнули полем, пробиваючись крізь ананаси й жорсткий колючий бур’ян. Ко Сла з п’ятьма загоничами збіглися до купи, одночасно щось торочачи один одному, двоє інших схвильовано махали Флорі й Елізабет, жестами запрошуючи наблизитись до них. Підійшовши, посеред купи, в яку збилися загоничі, вони побачили літню жінку, яка однією рукою підтримувала обдертий лонджі, а іншою жестикулювала великою сигарою. До вух Елізабет долинуло слово, за вимовою схоже на «шар», яке повторювали знов і знов.
— Що вони говорять? — запитала вона.
Навколо Флорі стовпилися загоничі; усі бадьоро щось торочили й показували на джунглі. Поставивши їм кілька запитань, він махнув рукою, наказуючи замовкнути, і звернувся до Елізабет:
— Кажу вам, нам точно щастить! Ця старушенція проходила через джунглі, і каже, що одразу після пострілу, який ви щойно зробили, побачила леопарда, який налякано перебігав стежку. Ці хлопці знають, де він, найімовірніше, переховується. Якщо поквапимося, можливо, вони зможуть оточити його до того, як той утече, та загнати в наш бік. Ну що — спробуємо?