— О Боже! Так! Так! Яка фантастична пригода! Якби ж, якби ж нам удалося вполювати того леопарда!
— Ви ж усвідомлюєте всю небезпеку? Ми триматимемося якнайближче одне до одного. Гадаю, усе буде добре, але розслаблятися не варто. Ви готові?
— О, звичайно! І не думайте — я не боюся. Нумо! Покваптесь!
— Хтось із вас піде з нами й покаже дорогу, — сказав він загоничам. — Ко Сла, візьми Фло на повідець і рушай з іншими. З нами вона ніколи не замовкає. Нам доведеться рухатися дуже швидко, — додав він Елізабет.
Ко Сла разом із загоничами побігли вдовж краю джунглів. Вони кинуться всередину й почнуть заганяти звіра. Інший загонич, той самий юнак, який лазив на дерево за голубом, пірнув у джунглі, а слідом за ним і Флорі з Елізабет. Короткими поспішними кроками, майже біжучи, він провів їх через лабіринт стежинок, які витоптала дичина. Гілля чагарників звисало так низько, що іноді доводилося майже повзти, маневруючи між дротами ліан. Ноги ступали лише м’яким пилом, дозволяючи мисливцям тихенько пересуватися. Наблизившись до місця, яке, найімовірніше, було якимось орієнтиром, загонич раптово зупинився, показав пальцем на слід, а потім притис його до губ, наказуючи усім мовчати. Флорі дістав з кишені чотири картечні патрони й тихенько зарядив рушницю Елізабет.
Ззаду почувся ледь чутний шелест, усі насторожилися. Кущі розступилися під натиском майже оголеного юнака з арбалетом у руці. Бо-зна звідки він тут узявся. Той поглянув на загонича й головою змахнув убік стежки. Двоє юнаків, поспілкувавшись жестами, здається, дійшли згоди. Не мовивши й слова, усі четверо крадькома здолали сорок метрів стежиною, потім звернули з неї і зупинилися. Тієї ж миті за кілька сотень метрів вибухнув страхітливий шквал криків, що перебивав гавканням Фло.
Елізабет відчула на своєму плечі руку загонича, який натиском велів присісти, що, не зволікаючи, зробили всі четверо, сховавшись під кущем: європейці перед ним, бірманці — позаду. Здалеку лунав такий кордебалет криків і брязкання дахів об стовбури дерев, що навряд чи можна було повірити, що весь цей галас може здійняти лише шестеро людей. Загоничі робили все можливе, щоб леопард не повернув до них. На очах Елізабет величезні блідо-жовті мурахи марширували строєм, пробираючись шипами куща. Один упав їй на руку і поповз по передпліччю, та вона не наважувалася й поворухнутися, щоб скинути його. У голові лунало лише одне: «Боже, прошу тебе, нехай з’явиться леопард! Благаю, нехай він прийде!».
Щось гучно зашаруділо в листві. Елізабет підняла рушницю, та Флорі заперечливо захитав головою й опустив рукою ствол. Довгим, майже стройовим кроком стежкою пробігла дика курка.
Крики загоничів, здавалося, зовсім не наближались, тиша в цій частині джунглів, навіювала морок. Мураха, що повзала по руці Елізабет, болісно вкусила й впала на землю. У серці Елізабет здіймалася хвиля відчаю: леопард не з’являвся, йому вдалося десь причаїтися, вони точно його загубили. Розчарування несправджених сподівань було таким гнітючим, що вона воліла радше б узагалі ніколи не чути про цього леопарда. І тут вона відчула, як загонич щипнув її за лікоть. Він сторожко витягнув своє обличчя вперед, майже торкаючись м’якою тьмяно-жовтою щокою щоки Елізабет. Він був так близько, що вона відчувала запах кокосової олії на його волоссі. Його обвітрені губи зморщились, немов готові до свисту; він щось почув. Невдовзі це почули й Флорі з Елізабет: ледь чутний шелест, немов якась летюча істота, що безшумно пересувалася джунглями, ледь торкаючись кінчиками пазурів землі. Тієї ж миті з підліску майже за п’ятнадцять метрів від них з’явилася голова й груди леопарда.
Ставши передніми лапами на стежку, він зупинився. Голова низько опущена, вуха притиснуті, верхні ікла напоготові, лапи жахають своєю могутністю. У тьмяному світлі джунглів він був не жовтим, радше сірим. Звір пильно до чогось прислухався. Елізабет ледь встигла побачити, як Флорі підвівся, підняв рушницю й миттю спустив гачок. Проревів постріл, а одночасно з ним і сильний тріск — звір повалився в хащі.
— Обережно! — прокричав Флорі, — з ним ще не покінчено!
Він знову вистрілив і після того, як ущухнув шум пострілу, у кущах завовтузився поранений звір. Леопард важко дихав. Флорі поспіхом розкрив рушницю, намацав у кишені патрони, викинув усі на стежку й упав на коліна, швидко перебираючи їх.
— Тисяча чортів! — заволав він. — Жодного картечного. Куди, чорт забирай, я їх запхав?
Поранений леопард зник з очей мисливців. Він повзав заростями, немов велетенська поранена змія: то рикав, то випускав несамовите й жаске ревіння. Здавалося, шум наближався. На кожному патроні, які перебрав Флорі, він знайшов лише позначки шість та вісім. Решта великокаліберних патронів, як виявилося, лишилася в сумці Ко Сла. Хрускіт і ревіння чулися вже близько, та джунглі були такими густими, що розгледіти нічого не вдавалося.
Почулося два бірманських голоси, які волали: «Стріляй! Стріляй! Стріляй!». Тепер вони віддалялися, очевидно, шукали найближче дерево, на яке можна було вилізти. У підліску почувся тріск. Щось відбувалося так близько, що сколихнуло навіть кущ, біля якого зачаїлася Елізабет.
— Боже правий, він майже тут! — промовив Флорі. — Треба його якось розвернути, відволікти звуком.
Елізабет підняла рушницю. Коліна стукали, як кастаньєти, але рука була тверда, мов камінь. Постріл! За ним ще один. Скалічений, та все ще спритний і невидимий, леопард поповз геть.
— От молодець! Ви його злякали, — пригнічено промовив Флорі.
— Але ж він тікає! Він віддаляється від нас! — закричала Елізабет, підстрибуючи від радості і збираючись бігти за леопардом. Флорі хутко схопився на ноги й відтягнув її назад.
— Не бійтеся, залишайтесь тут і чекайте!
Запхавши два мисливських дроби в рушницю, Флорі помчав на звук леопарда. Якийсь час Елізабет не вдавалося розгледіти ані звіра, ані чоловіка, та потім вони знову з’явилися в прогалині за тридцять метрів від неї. Леопард корчився від болю, хрипів, але продовжував повзти далі. Флорі наставив на нього рушницю й вистрілив із відстані чотирьох кроків. Леопард здригнувся, перевернувся на бік, жалісно скрутився й завмер. Флорі тицьнув тіло дулом рушниці, воно не ворушилось.
— Готовий! Усе скінчено, підійдіть полюбуватися нашою здобиччю, — покликав він.
Елізабет і двоє бірманців, що хутко сплигнули з дерева, підбігли до Флорі. Леопард, це був самець, лежав, прикривши голову двома передніми лапами. Мертвим він був набагато меншим: жалісливе бездиханне кошеня. Коліна Елізабет усе ще тремтіли. Вони з Флорі знов стояли пліч-о-пліч, дивились на леопарда, та цього разу за руки не трималися.
Десь за хвилину з радісними криками підбігли й Ко Сла з рештою. Фло нюхнула вбитого леопарда, заскиглила, підібгала хвостик і хутко накивала п’ятами, забігши за метрів п’ятдесят від тіла. Знову покликати її до нього не вдавалося. Уся компанія, оточивши леопарда колом, розглядала його навколішках. Вони плескали руками його красивий м’який, як у зайця, білий животик, натискали на масивні пальці, щоб оголити кігті, відтягували чорні губи, розглядаючи ікла. Двоє загоничів уже встигли зрубати довгий бамбук і прив’язали до нього леопарда лапами догори і, волочачи хвіст хижака пилюкою, тріумфально потягли здобич до села. І хоча сонце ще не сіло, про продовження полювання вже ніхто не згадував. Геть усім, зокрема і європейцям, кортіло скоріш дістатися дому й похвалитися своїми подвигами.
Флорі з Елізабет йшли поруч стернею. Інші, нав’ючені зброєю й тушею леопарда, плелися на тридцять кроків поодаль. Фло перебирала лапками ще далі. Над Іраваді нависло сонце, сповіщаючи про свій захід. Воно рівномірно встилало все поле, золотячи стерню й пестячи їхні обличчя теплим ніжним промінням. Плече Елізабет ледь торкалося плеча Флорі. Промоклі від поту сорочки висохли. Говорили вони небагато. Обох охопило те надзвичайне відчуття щастя, яке настає після повного виснаження й важливого досягнення, з яким не здатні зрівнятися жодні інші насолоди тіла і душі.
— Шкура леопарда ваша, — сказав Флорі, коли вони підійшли до села.
— Ні-ні, це ж ви його підстрелили!
— І чути не хочу, вона ваша. Чорти мене забирай, цікаво, чи знайдеться в цій країні ще одна жінка, яка б трималася так, як ви! Я бачив лише, як вони верещать і втрачають свідомість. Віддам вашу шкуру у в’язницю Чаутади. Там є засуджений, який може зробити її м’якою, як оксамит. Уже сьомий рік там відбуває покарання, то ж мав удосталь часу навчитися ремеслу.