— Можемо поговорити на веранді, — повторив він. — Якось так вийшло, що ми з вами ніколи насправді й не говорили. Боже правий, ви навіть не уявляєте, як я мріяв усі ці роки про когось, із ким міг би поговорити так, як розмовляю з вами! Не помічаючи ні часу, ні когось навколо! Але це звучить неймовірно нудно. Не так я маю все сказати. Вибачте, але я змушений попрохати вас перенести цю розмову.
На слові «нудно» вона заперечливо промугикала.
— Ні-ні, це справді нудно, я чудово все усвідомлюю. Ми, так би мовити, англо-індійці, завжди видаємося нудьгарями. Тому ми такі і є, хоч і не винні в цьому. Як би вам пояснити? Усередині нас живе демон, що вічно спонукає щось розповідати. Ми носимо важкі спогади, якими прагнемо поділитися, та якось ніколи не виходить. Це ціна, яку платимо за приїзд до цієї країни.
Двері веранди було причинено, тому завадити їм ніхто не міг. Елізабет сіла, поклавши руки на маленький плетений стіл, а Флорі продовжував намотувати верандою кола, запхавши руки в кишені пальта: то ступав у місячне світло під східним карнизом веранди, то повертався назад у затінок.
— Я щойно сказав, що кохаю вас. Кохання! Слово, яке повторюють стільки разів, і яке вже давно втратило значення. Але дозвольте мені пояснити. Сьогодні, коли ми були на полюванні, ви стояли поруч, а я думав: «Господь милосердний! Нарешті я зустрів ту, з якою можу розділити своє життя. По-справжньому розділити, по-справжньому жити разом». Розумієте...
Він справді збирався освідчитися їй і більше не зволікати з цим. Але потрібні слова ніяк не йшли. Натомість він усвідомив, що самозакохано продовжує насолоджуватися своєю промовою. Та зупинитися не міг. Надважливим для нього було зараз донести Елізабет, яким саме було його життя в цій країні, як нестерпно ранила самотність і як він хоче, щоб вона врятувала його від неї. Та це було диявольськи важко пояснити. Диявольськи нестерпно страждати від болю, якому ще не знайшли визначення. Благословенні ті, хто страждає лише від класифікованих хвороб! Благословенні бідні, хворі, закохані. Принаймні інші люди знають, що з ними відбувається, і можуть співчутливо слухати їхні бідування. Але хто здатен збагнути, якого болю завдає усамітнення, якщо сам не пройшов через це? Елізабет мовчки спостерігала за Флорі, який то виходив, то знов заходив у місячне сяйво, що сріблило його шовкове пальто. Її серце все ще калатало від поцілунку, однак думки блукали, хоч він і продовжував говорити. Чи збирається він освідчуватися? Чому ж він тягне із цим! Краєм вуха вона почула, що той говорить щось про самотність. А, ну звісно! Це він про те, яким самотнім і нудним їй здасться життя в джунглях після їхнього одруження. Йому зовсім не варто цим перейматися. Можливо, іноді в джунглях справді можна занудьгувати. Така глухомань: ані кінотеатрів, ані танців, ні з ким, окрім одне з одним, і не поговорити, вечорами нічим себе зайняти, окрім читання, — а от це справді нудно. Та можна придбати грамофон. А як лише зміниться життя в Бірмі, коли сюди дійдуть портативні радіоприймачі! Вона якраз збиралася сказати йому це, коли він додав:
— Сподіваюся, я доніс до вас свої думки? У вас склалася картина життя, на яке ми тут приречені? Чужинці, самітництво, меланхолія! Чужі дерева, чужі квіти, чужі пейзажі, чужі обличчя. Усе це чужинне, як інша планета. Але розумієте... саме те, що я намагався вам весь цей час сказати... Розумієте, усе може бути не так погано. Життя на іншій планеті може стати дивовижно цікавим і натхненним, якщо знайти людину, з якою його розділити. Людину, яка подивиться на цю планету майже твоїми ж очими. Бірма стала для мене, як і для більшості з нас, відлюдним пеклом, і все ж вона може бути і раєм, якщо знайти когось. Та боюся, що все це звучить якось безглуздо.
Флорі зупинився біля столу й узяв її руку. У напівтемряві він бачив лише блідий, неначе пуп’янок квітки, овал її обличчя. Проте лише один дотик до її руки миттю дав йому збагнути, що вона не зрозуміла й слова зі сказаного. Та й як би вона це зрозуміла? Даремно він розвів цю безладну балаканину! Треба було просто сказати: «Ви вийдете за мене?» Наче життя їм буде мало наговоритися! Він узяв її за іншу руку й ніжно потягнув, змушуючи підвестися.
— Пробачте мені за всю цю маячню, яку я тут наговорив.
— Усе гаразд, — нечітко пробурмотіла вона в очікуванні, що він ось-ось її поцілує.
— Ні, такі балачки — це справжня нісенітниця. Деякі речі можна пояснити словами, деякі — ні. Крім того, це було справжнім нахабством — стільки часу бідкатися вам і жалітися. Але насправді я намагався до чогось підвести. Я хотів запитати про: ви вий...
— Елізабе-е-е-е-е-е-ет!
Із клубу почувся пронизливий меланхолійний голос місіс Лакерстін.
— Елізабет! Де ти, Елізабет?
Очевидно, вона була вже біля вхідних дверей і за мить мала опинитися на веранді. Флорі притягнув Елізабет до себе й поспіхом поцілував. Потім звільнив її із своїх обіймів, усе ще тримаючи за руки.
— Поквапмося, часу вистачить. Просто скажіть: ви вийд...
Але це речення так і не встиг закінчити. Тієї ж миті під його ногами сталося щось надзвичайне! Підлога розступилася, немов бурхливе море, захиталася, і Флорі каменем повалився вниз, сильно забивши плече. Лежачи на підлозі, що гойдалася збоку вбік, він тілом відчував, немов знизу щось, схоже на величезне чудовисько, затято розгойдує на спині всю будівлю.
Напрочуд несподівано скошена підлога розрівнялася й ошелешений, проте вцілілий Флорі сів на неї. Невиразно помітив розпластану поруч Елізабет і крики, що лунали зсередини клубу. До воріт стрімголов бігли двоє бірманців, довге волосся яких майоріло в місячному сяйві, і волали не своїми голосами:
— Нга Йін трясеться! Нга Йін трясеться!
Не тямлячи, що відбувається, Флорі спостерігав за ними. Який ще Нга Йін? Нга зазвичай ставлять перед ім’ям якогось злочинця, то ж Нга Йін, певне, — це якийсь дакойт. Але навіщо він себе трясе? Нарешті до нього дійшло. Він згадав, що Нга Йін, за віруваннями бірманців, це велет, похований під земною корою, подібний до давньогрецького Тифона. Ну звісно ж! Це землетрус!
— Землетрус! — вигукнув він. Потім згадав, що поруч лежить Елізабет й обернувся підняти її, та вона вже сиділа неушкоджена на підлозі, пригладжуючи волосся.
— Це був землетрус? — налякано спитала вона.
З-за рогу веранди показався високий силует місіс Лакерстін, яка пересувалася прилипнувши до стіни, немов витягнута ящірка й істерично репетувала:
— О люба, землетрус! О, який шок! Я цього не витримаю, серце зараз вискочить! Ох люба, моя дорогенька! Землетрус!
Втративши координацію і дивно похитуючись, частково через землетрус, частково через джин, за нею з’явився і містер Лакерстін.
— Землетрус, чорти його забирай, — промовив він.
Флорі й Елізабет повільно підвелися з підлоги. Із дивним відчуттям, яке буває в людини, яка щойно зійшла із хиткого човна на берег, усі зайшли всередину. Поспіхом пов’язуючи на голові тюрбан, з приміщення для слуг вибіг дворецький, за ним — орда гомінких слуг.
— Землетрус, сер, землетрус! — схвильовано лепетів він.
— Чорт забирай, без тебе б ніхто не здогадався, — пробурмотів містер Лакерстін, обережно опустившись на стілець. — Принеси ліпше чогось випити. Боже правий, мені треба промочити горло, щоб заспокоїтися.
Горло хотіли промочили всі. У позі лелеки, застигши біля столу із тацею в руці, дворецький одночасно випромінював і сором’язливість, і невимовну радість.
— Землетрус, сер, великий землетрус! — натхненно повторив він. Його розпирало від бажання обговорити це, як, власне, і всіх інших. Коли кінцівки перестали тремтіти, усіх охопила шалена життєрадісність. Так весело обговорювати землетрус, коли він вже позаду. П’янке усвідомлення того, що ти не лежиш мертвим, завалений купою руїн, хоча й міг би. На одному диханні все товариство говорило: «Любий, у мене ніколи не було такого шоку!», «Я впав просто на спину», «Я гадав, якийсь бродячий пес ганяє бліх під підлогою», «Мені здалося, десь пролунав вибух» — звичайна балаканина очевидців землетрусу. Навіть дворецького долучили до розмови.