У По Кін відірвався від дзеркала. Слова дружини здалися йому розумними. Ще ніколи він не упускав нагоди нагрітися на чомусь, що не потребувало особливих зусиль з його боку. Свою купу добрих справ він уявляв як банківський вклад, що приносив стабільний прибуток. Кожна випущена в ріку риба, кожне подання ченцеві на крок наближували його до нірвани. Із цими обнадійливими думками він звелів надіслати до монастиря кошик манго, який приніс сільський староста.
Покінчивши з цим, У По Кін вийшов з дому й рушив вниз дорогою в супроводі Ба Тайка, який плівся за ним і ніс купу паперів. Треба сказати, що рухався він досить повільно: не так уже й легко намагатися розподіляти вагу огрядного черева, тримаючи водночас над головою жовту парасольку. Його рожеве пасо виблискувало на сонці, немов карамелізований горішок. Попереду магістрата чекав суд із ухваленням його щоденних справедливих рішень.
Розділ другий
Десь тоді, коли У По Кін дістався офісу й узявся за свої ранкові справи, містер «Порлі» — торговець деревиною й за сумісництвом приятель доктора Верасвамі — виходив з будинку в напрямку клубу.
Флорі — молодий чоловік років тридцяти п’яти, середнього зросту й доволі непоганої статури. Його охайно острижене пишне волосся кольору смоли й доглянуті вуса зазвичай виблискували на пекучому сонці, яке за роки перебування в тропіках встигло забарвити його від природи хворобливо-жовтуватий відтінок шкіри. Він мав значно молодший вигляд як на свій вік, бо зберіг парубоцьку стрункість й ще не облисів. Утім, навіть засмага не змогла замаскувати змарнілу шкіру з обвислими, неголеними цього ранку, щоками й впалими почорнілими колами навколо очей. Флорі був одягнений в простецьку білу сорочку, шорти кольору хакі й панчохи. Логічним довершенням такого образу був би тропічний шолом топі, але замість нього він натягнув набакир пом’ятого крислатого фетрового капелюха. Зап’ясток обіп’яв ремінець, на якому звисала бамбукова палиця. Поряд дріботів своїми коротенькими ніжками чорнявий кокер-спанієль на ім’я Фло.
Однак усе це заважала розгледіти одна деталь. Найперше, що впадало в очі в зовнішності Флорі, це його огидна родима пляма, яка пошарпаним півмісяцем спускалася лівою щокою від ока аж до кінчика рота. Через темно-синій колір пляма швидше нагадувала синець, і тому здавалося, що лівий бік обличчя побитий, і це додавало йому хворобливого вигляду. Свою огидність Флорі чудово усвідомлював. Щоразу, коли відчував на собі чийсь погляд, намагався ухилитися, постійно маневруючи обертанням голови на всі чотири боки.
Будинок Флорі стояв на найвищій точці майдану, за яким починалися джунглі. Одразу за воротами випалена сонцем і запилюжена стежка майдану стрімко сповзала вниз, прихопивши із собою шість сліпучо-білих бунгало. Розпечене повітря колихало цей пейзаж на своїх хвилях. Унизу, на півдорозі від пагорба, за білою стіною розрослося англійське кладовище, біля якого причаїлася крихітна церква з бляшаним дахом. Позаду неї стояв європейський клуб. Ця понура одноповерхова дерев’яна споруда, хай як у це не вірилося, була головною будівлею міста. У будь-якому місті Індії європейський клуб був наче духовна цитадель, справжній осередок британської влади, нірвана, за якою сохнуть усі індійські чиновники й багатії. У цій глушині його цінність була вдвічі більша, оскільки справжньою гордістю місцевого клубу було те, що він, чи не єдиний в усій Бірмі, не мав членів-азійців. За клубом діамантовим сяйвом на сонці переливалися безмежні цинамонові води Іраваді, відкриваючи краєвид на простору гладінь рисових полів, що обривалися на горизонті чорнуватою смужкою гір.
Частина міста, що належала місцевому населенню, з усіма судами й в’язницею, розкинулася праворуч й тонула в зелених гаях піпалів, які пронизувала, немов спис, золотава верхівка пагоди. Чаутада — типове містечко Верхньої Бірми, яке не надто змінилося з часів Марко Поло й Другої бірманської війни. Вона мала всі шанси прокуняти в Середньовіччі ще століття, аж поки не виявилося, що це надто підхоже місце для кінцевої залізничної станції. 1910 року уряд розмістив тут штаб-квартиру округу й нарік містечко осередком прогресу, що можна було інтерпретувати як скупчення в одному місці судових органів, які очолювала армія гладких і ненаситних стражів закону, лікарні, школи та однієї з тих величезних надійних в’язниць, що англійці нагромадили всюди між Ґібралтаром та Ґонконґом. Населення становило близько чотирьох тисяч, до якого належало кілька сотень індійців, кілька десятків китайців і сім європейців. Мешкало тут також і кілька представників змішаної європейської та азійської крові: містер Франциск (син американського баптиста) й містер Самуель (син римо-католика). У місті взагалі не було пам’яток культури, а з розваг лише спостерігання за індійським факіром, що вже двадцять років жив на дереві біля базару й щоранку затягував наверх кошик з їжею, яку йому туди заздалегідь складали місцеві.
Зачинивши за собою ворота, Флорі солодко позіхнув. Хміль минулої ночі ще не встиг вивітритися, різке сонячне світло так сліпило очі, що, здавалося, пронизувало печінку. «Клята діра! Чорти б тебе взяли!» — пролунало в його голові, щойно він обвів очима місцевість. Оскільки, окрім Фло, поряд не було нікого, спускаючись червоною розпеченою стежкою, він почав наспівувати «Клята, клята, яка ж ти триклята» на мотив «Святий, святий, велична твоя святість», намагаючись одночасно відшмагати своєю палицею всі засохлі кущі, що траплялись дорогою. Була вже майже дев’ята, і з кожною хвилиною сонце ставало нещаднішим. Спека плавила голову й пульсувала в ній монотонним ритмічним гуркотом, що нагадував удари гігантського молота. Наблизившись до воріт клубу, Флорі зупинився, розмірковуючи: чи варто заходити, чи ліпше йти навідати доктора Верасвамі. Аж раптом згадав, що сьогодні «день англійської пошти», а отже, у клуб уже мали доставити свіжу пресу. Із цими думками він рішуче ввійшов у ворота, оминувши тенісну сітку, що давно заросла диким виноградом і лавандово-бузковими зірчастими квітами.
Обабіч стежки буяли яскраві стрічки англійських квітів: флокси, дельфінії, рожі й петунії, які героїчно трималися на цьому вбивчому сонці, вражаючи своїми розмірами й пишнотою убранства. Петунії в цьому саду були заввишки з дерево. Тут не було навіть маленького газону, а замість хащ місцевих чагарників посаджено вогняні дерева, крони яких здіймалися в небо, немов велетенські криваво-багряні парасольки; жасмин, рясно обліплений ванільними квітами, пурпурова бугенвілія, гранатовий гібіскус, рожева китайська троянда, зелений кротон з прожилками жовтогарячого кольору й перисті гілки тамаринду. Таке буйство кольорів буквально виїдало очі. Поливалка в руках напівоголеного малі[6] пересувалася цими квітковими джунглями, немов здоровенний птах, що схилявся над квітами в пошуках нектару.
На сходинках клубу, запхавши руки в кишені шортів, стояв рудоволосий англієць із закрученими вусами, широко посадженими світло-сірими очима й дуже худими литками. Це був суперінтендант окружної поліції — містер Вестфілд. Помираючи від нудьги, він гойдався на п’ятах уперед-назад і закопилював верхню губу, поки вуса не починали лоскотати ніс. Ледь помітно нахиливши голову, він привітався з Флорі. Говорив він у притаманній солдатам уривчастій манері, пропускаючи кожне слово, яке тільки можна було викинути з повідомлення, не змінивши його суті. Майже все, що вилітало з його уст, скидалося на жарт, але вимовляв він це порожнім меланхолічним тоном.
— Привіт, Флорі! Огидна клята спека, друзяко, еге ж?
— Було б дивно очікувати о цій порі чогось іншого, — відповів Флорі й трохи повернувся вбік від Вестфілда, ховаючи щоку з родимою плямою.
— Тут з тобою не посперечаєшся. Чорти її забирай! Ще кілька місяців точно маринуватися. Минулого року до самого червня не бачили ані краплі дощу. Ти тільки поглянь на це бісове небо! Бодай би хмаринка... Наче одна з тих триклятих гігантських синіх емальованих каструль. Святі небеса! Душу б дияволові продав, щоб опинитися зараз на Пікаділлі, згоден?
— Англійська преса вже тут?