Валерій Шевчук
Біс плоті
Історичні повісті
Книга друкується
в 60-те літо автора
Валерій Шевчук творить цілком новий в українській літературі тип історичної повісті: з одного боку, це твори мислительні, з другого, — завдяки напруженому сюжетові, наближаються до інтелектуального детективу, з третього, — психологічні, бо розкриття таїн людської душі — одне із творчих завдань автора. Герої книги належать до типів мало освоєних нашою літературою: підписок міського уряду, чернець, поет, загалом, жителі стародавнього міста. Побіч із вивіреною історичністю, бо побудовані, як правило, на історичному документі, тут немало фантастичного чи фантасмагоричного, що відповідає світобаченню людини тієї доби, а часово книга охоплює другу половину XVI — початок XVIII століття.
Повісті розташовано хронологічно, вони ерудиційні, засновані на глибокому знанні поетики літератури українського бароко, а також середньовіччя, адже автор — історик літератури того періоду.
В оформленні обкладинки використано репродукцію картини Івана Новобранця «Адам і Єва».
© Валерій Шевчук, 1999
© Іван Новобранець, «Адам і Єва», 1999
© Андрій Бодров, художнє оформлення, 1999
© Твім інтер, 1999
ISBN 966-7430-01-4
Розсiчене коло
Преамбула
Щоб зрозуміти цю історію, хочу передусім розповісти про такого собі Кипріяна Мотовила, мого дядька, подавши в короткому описі його житіє. Спокусливо було б написати те житіє як книгу, бо Кипріян Мотовило з молодих літ запалився нестерпущим бажанням пізнати сокровенні науки і, мавши тільки двадцять років, рушив у країни німців та влохів[1], перед тим потерши лави і стіни Краківської академії, побував у Голландії і в більших містах Європи, скрізь намагаючись увійти у стосунок із учителями тих сокровенних наук. Це не було легко, зважаючи на інквізицію, яка з великим спритом винюхувала єретиків і тих, що входять, на їхнє переконання, у спілку з дияволом, отож Кипріяну Мотовилу довелося винайти свої способи, щоб не тільки тих учителів знайти, а й увійти їм у довір’я і науку ту сокровенну пізнати; як це чинилося, мабуть, навіки залишиться у таємниці, бо всі мої розпити мали невеликий скуток: Кипріян не любив про те говорити, зрештою, заказав такі розмови, повівши:
Скільки світ світом, у ньому жили поспіль взаємозаперечно дві мудрості: визнана й гнана — і завше вони одна одну поборювали, часом аж так, що визнана переходила у гнану, а гнана часом вивишалась у визнану. Так вони й гойдаються у світі, як на шибениці[2]: чи одне, чи друге вгору йде й поринає. Той, що вгору йде, сильний стає, а той, що донизу, — кволий, і це так, як денні й нічні істоти: сильні у дні пробувають, а кволі — у тьмі, щоб схоронитися. Отож одну мають зброю й риштунок — таємницю, яка єдина їх боронить. Моє ж покликання — не сильних любити, а кволих.
Кипріян Мотовило, мій дядько, замовк і який час незмигно дивився крізь сосни — ми сиділи біля його лісової хижі.
— Коли б ти, юначе, — сказав він мені, — захотів піти у світ і пройти тими дорогами, якими пройшов я, деякі таємниці відкрив би, і до учителів сокровенних наук ти доступився б, і не блукав би крутими і звивистими стежками, якими ходив я. Але пощо це тобі, коли міг би стати твоїм учителем я?
Сказав оте без пихи, а з певним смутком, ніби шкодував, що тією наукою він володіє.
Але тобі, мій читальнику, певне, незрозуміло: хто ж такий отой «я», бесідник із тобою, юнак отой, котрий вів бесіди із Кипріяном Мотовилом. Я його рідний небіж, син отого Мотовила, який зараз живе при боці князя Костянтина Острозького і навчає хлопців у тамтешній школі, є він рідний Кипріяновий брат, як і цей, вільнолюбець та єретик, свого часу прогнаний з рідного міста. Обоє вони — сини зубожілого шляхтича із Житомира, судового писаря, обоє вчилися наук спершу при судовій школі житомирського уряду, а потому порізну, бо мали різницю в роках (Кипріян був старший на вісім років), обоє відбули мандрівки у різні країни, де й понабиралися свого знання: мій батько став сповідником аріянства чи антитринітарства, а дядько, прийшовши з чужих земель сорокарічним, осів біля Житомира як ніби християнський відлюдник, у лісі, збивши собі невелику кущу[3]. Не приніс із собою жодного статку, відмовивсь у мою користь від статку діда мого, а свого батька (досить, скажу, мізерного), і жив у лісі тим, чим Бог дасть, ні в кого нічого не просячи і своєї слави не поширюючи; за християнського відлюдника вдаючи себе, не боявся й перехреститися, але якось признався мені, що він християнином не є, що мене спершу неймовірно жахнуло.