— Він же забожився! — мовив Омелько.
— Це я тебе запитую, а не сина, — сказав пан суддя.
— Звісно ж, були, я ж розказав, — буркнув Омелько.
— Чому ж ти, Несторе, не побоявся, тут справуючись, піти проти батька? — спитав пан возний.
— Я йому за те ще віддячу, — знову гостро блимнув Омелько.
— Сам батько мене навчив, — мовив Нестор, його очка знову забігали, а рукою він підтер з губи кров, що все ще сочилася, рука в нього від того втирання стала червона. — Батько мені завжди казав науку: не бреши, бо тебе брехня та поб є. А ще боюся катування, бо тоді не витримав би і все одно правду б оповів. Тому й признався добровільно, без усякої кари.
— Що було далі з тими грішми? — спитав пан суддя.
— Не відаю, батько мене до них уже не допускав, — мовив Нестор.
Омелько Костюченко знову дивно заскреготав зубами, обличчя його ще більше почорніло, а смоляний позир спалахнув по-вовчому. І він не так заговорив, як зарипів, не вимовляючи, а випльовуючи із себе слова-коструби:
— Хай би ті гроші згоріли чортівським вогнем, ніж би в мої руки потрапили й мене морочили б! Дурні гроші гірше дурної баби!.. Проклинаю той час і годину, коли чортяка їх мені підкинув!..
— Не лайся, Омельку, в урядному місці, — сказав пан суддя. — Чи твій хлопець справді не знає, що було далі, чи, може, бреше?
— Не знає, — неохоче мовив Омелько. — Коли ми їх пересушили, то я закопав їх у стаєнних яслах. Але потому не міг цілу ніч спати, все мені здавалося, що хтось за мною підглянув і ті чортячі гроші забрав, а мені носа навісив. І я встав порано, ще домашні міцно спали, взяв ті гроші із мідпем і закопав у заваленому погребі в своєму-таки дворі, поруч із двором пана писаря Григорія, лишивши признаки, а може, тих признак і не треба було, але я так вчинив.
— Які ж були признаки? — спитав пан возний.
— Признаки як признаки, — буркнув Омелько. — Коли казать по правді, на версі — дошка, під дошкою — талірка, під таліркою — черепок, а вже під ним — мідня. Отам вони, кляті, й лежать і досі, коли чорт не забрав назад.
Скрушно зітхнув, як кінь, скинув головою й печально на всіх подивився.
— Гаразд, — сказав пан суддя. — Але чому, скажи на милість, ти образив і облаяв чесну жінку Сакуниху?
— Чесних жінок не бува, — категорично вирік Омелько. — Всі вони чортівське кодло, я пізнав їх дві і добре затямив. Облаяв, бо чого коло мого двору крутилася? Певне підглядала чи хотіла підкотитися до мене, аби скарба поділити. А цього вже моя душа не витерпіла, бо я не з таких, котрі діляться. От!
Розділ III
Отож суд, доходячи правдивого признання броварника Омелька Костюченка, послав з ним та його сином Нестором пана возного, пана писаря і ще двох віри гідних людей, що на той час нагодилися, і вони вкупі рушили від уряду, що містився в магістраті на Замковій горі, донизу, туди, де стікаються річки Кам’янка й Тетерів і де стояли хати й пана писаря, й Омелька-броварника, його підсусідка. А коли вийшли на вулицю, до них приєднався немалий гурт людей, була весна, і яскраво світило сонце, і повітря було трепетне від весінньої вільги, й пахла по-весняному земля, бо городи тільки скопалися, через що Омелько, роззирнувшись, мовив:
— Ото який випав день, а на мені така халепа!
Через це й залишався темно-сутінний, гадючки вусів його безживно звисали, а рот ніби й всміхався, але криво, на один бік, начебто Омелько й сам не вірив у те, що відбувається. Ранка на губі в Нестора у весняному повітрі миттю стулилася, але підборіддя залишалося з червоним підтеком — хлопець ішов не менш печальний за батька, бо думав про те, що старий пообіцяв йому прочухана, а ще ні разу не було, аби про подібні обіцянки забував, отож до того прочухана годилося готуватися, адже панове врядні заберуть зараз ті чортівські гроші, а їх із батьком відпустять. А ще Нестор побачив біля їхньої хати Сакуниху, слюсарку, з її сином Іваном, які стояли задубіло й нерушно, в їхній бік дивлячись, а оскільки це вони виказали їх урядові, то в Нестора спалахнуло зло, і він нишком показав Іванові кулака, принаймні коли батько всипле йому, Несторові, як належить, то можна буде віддати трохи з того Іванові, адже хоча той і вищий, але Нестор завжди його побивав. Але Іван ніби не помітив його погрози, синьо світив очима, і світле волосся на його голові палало під яскравим сонцем — був без шапки, певне, щойно вискочив із дому. І Нестор зарипів зубами зовсім так само, як це вмів робити його батечко, бо зненавидів раптом свого приятеля за красу його і за цей незворушний спокій перед ганьбою, яку він, Нестор, зараз переживав разом із батьком завдяки їхньому, Сакунів, виказу.