Це все проголосив Клим Партинюха перед нами, а передусім перед паном підстаростою Іваном Станишівським, велеголосно, після кожної названої речі робив затинку, причому його чорні, як смола, очі запалювалися, ніздрі тріпотіли; очевидно, Клим був уражений подією, але хто зна, чим більше: чи тим, що від нього пішла жінка, чи пропажею речей.
І тут од дверей почувся жіночий голос — входила до покою Огапка Харитонівна, і була на ній кошуля вишивана колінська, на голові чепець шовковий, на шиї ланцюжок срібний, на клубах плахта напільна із черцем, на стані пояс оксамитний.
— Не слухайте, панове урядні, цього обіясника і звіра, бо все було не так. Коли цей обіясник од’їжджає з дому, зачиняє мене в комору, не даючи хліба, а коли опираюся, б’є мене й соромить, ніби я, коли він виїжджає, накликаю до себе молодиків чвору і не встидаю невшетності. Що я, панове, ніби в якісь фарботи[15] тоді вбираюся, а я вбираюся тільки так, як мене бачите, що я, мовляв, не дбаю про чесноти, а все на кавалірів око ставлю і ніби веду з ними учти та бесіди.
— Бо так воно воістину! — сказав, не мигнувши, Клим Партинюха. — Все оце свідчу й дедикую[16]…
Тоді Огапка Харитонівна Климова Партинюхова вдарила кулаком об кулак і затягла довге: „І-і-і!“ — а тоді пішла на Клима Партинюху крочком дрібненьким, і слова в неї почали сипатися з рота, як горох“ аж не встигав я записувати їх у найшвидшому скорописі, а я серед писарчуків у цьому найуправніший.
— То це такий брехун, що оклеплюєш мене перед панами урядом? То це ти такий безчесник, що мене хльоркою та фіндюркою[17] чиниш? Нехай за мене посвідчать сусіди мої і служка наша Килина, що я жінка поштива й поважна, а все те він уроїв собі в дурну голову та ще й мовить, що коли попощуся кілька днів у коморі, то мені вилетять із голови молодики, яких він має у своїй хворій голові, бо ніяких молодиків я у дім не спроваджувала. А коли я остатнього разу дуже верещала і в комору на замкнення (а таке він, нелюд, не раз чинив) не пішла, то він, нелюд, мене побив і вигнав із хати, і пішла я в своїй одежі, яку на мені бачите, а він приписав цю одежу мені в покражу, і всього решту я в нього не брала, бо, йшовши геть із дому у його приявності, ключа од комори повісила, та й нічого з дому винести він не дав би, і це може потвердити Килина, служка наша.
Клим Партинюха при цьому стояв спокійний і нерухомий, тільки очі його чорно палали, а ніздрі, як у коня, тріпотіли. Але він терпляче перечекав, поки з вуст його жінки виллються всі слова, а їх було утричі більше, ніж устиг я записати, серед предметних багато й цілком порожніх або й кількаразово повторених, і тільки коли спинилася Огапка Харитонівна, щоб перевести подиха, мовив іржавим голосом:
— Все це, панове урядні, неправда. Я її з дому не виганяв, а страви і хліба їй достатньо давав, а пішла вона з дому без відомості моєї, і пішла геть до брата свого Самсона. Отож я прошу панів уряд про свідка, аби ті речі міг іще застати в Самсона, котрі мені погинули. А та одежа, що на ній, на мої гроші куплена, через це я її і ввожу у покражу.
— То це я мала б іти від тебе гола? — вереснула Огапка Харитонівна.
„Ні, чого б гола! — іржавим голосом сказав Клим Партинюха. — Послала б до Самсона, хай би приніс одяг, а тоді б ішла, бо одежа моя, і ти її вкрала.
І тоді знову вдарила кулаком об кулака Огапка Харитонівна, і пішла дрібненьким крочком довкола Клима Партинюхи, ніби якийсь танок вела, і засокотіла, заскрекотала, аж у мене і в усіх, гадаю, у вухах закололо, ніби в ті вуха слова кілочками вбивалися.
— І-і-і-і! А як же я могла встигнути послати до Самсона по одежу, коли ти з палицею гнався за мною, ще й раз огрів по спиняці, і там, панове урядні, у мене є слід — коли хочете, покажу.
І Огапка Харитонівна почала тремтячими пальцями розв’язувати шовкову тисьму на кошулі.
Тоді Клим Партинюха заревів, ніби тур, горловим великим голосом:
— То це ти, вшетечнице, хльорко та фіндюрко, гола стати хочеш перед панами урядом? Ось, панове урядні, яка вона поштива й поважна мотрона! Не смій!