— Ти знала про чоботи! — здогадався Андрій. — Чому ж нічого не сказала?!
Вона стенула плечима:
— Якби сказала, хіба ти звернув би?
— Але ж ти хотіла звільнитися? — Тепер він почав розуміти; Яга згадувала про полонені душі, а берегиня — про те, що вона була підвладна чиїйсь силі і ризикувала, коли прийшла до них того разу.
— Тут зовсім по-іншому сприймаєш життя, — повільно мовила вона. — Наче здалеку бачиш вчинки та їхню важливість. Я знала, що рано чи пізно звільнюся. А якби ти поїхав допомагати чоботам, ти ризикував би Миколчиним життям. Це було б надто високою ціною за мою волю.
— А засідка? Звідки татари знали про нас?
— Пані Хазяйка слідкувала за мною. І коли зрозуміла, що я попередила вас, покарала мене.
— Виходить, цей таємничий Кисим з нею зв’язаний?
— Виходить, так. Щоправда, я вперше чую про нього, але, судячи з імені, це татарин. І якщо він був серед тих, хто переслідував тебе…
— Він ватажкував у них. Але це не суттєво, якщо ти не знаєш про нього. Скажи, чому Яга порадила мені з’їздити до Горині?
Берегиня здригнулася.
— Це страшне місце, — прошепотіла вона. — Принаймні, у Вирії. Там вона тримала полонені душі. Іноді Хазяйка перетворювала їх на зміїв-літавиць і відправляла у світ, наділяючи злобою і змушуючи коїти біди. Особливо ненавиділа ті душі, яких не могла собі підкорити. Частина з них зібралася у місті двоєдушців і донедавна, завдяки Ропушчиному Кільцю, залишалася у безпеці. Але пані Хазяйка зруйнувала Кільце і полонила багатьох, а решта розбіглася хто куди. Щоправда, тепер більшість звільнилася, у тому числі і захоплені під Вовкоградом.
— А меншість?
— Побачиш сам.
— Ми зможемо там переправитися?
— Не знаю, мабуть… Якщо відшукаєте міст. Тільки тоді. — Вона замовкла і раптом спитала несміливо: — Дозволиш мені подивитися на сина?
— Звичайно. Він у тебе молодчина, справжній козак.
Андрій навмисне не дивився вслід — вважав, що її треба залишити наодинці з сином.
— Дякую, — сказала вона, повернувшись через деякий час. — Я подарувала йому наостанок сон, це єдине, що я ще можу для нього зробити. Тобі, здається, теж не завадило б відпочити.
Андрій журливо всміхнувся, пустив до нічних небес кільце диму.
— Уже відпочив — і не сказати б, що гарно. Радше, навпаки.
І він стисло переказав їй зміст свого сну.
— Чого ж дивуватися? — відповіла берегиня. — Це кургани, на них ще і не таке статися може.
— Слухай-но… — Андрій з подивом з’ясував, що вперше за багато років словам важко знаходити шлях від розуму до язика. — Слухай-но… розкажи… ти казала, тобі можна допомогти…
Якби вона засміялася, їй-богу, він би зачортихався так, що і каміння б на курганах порозбігалося на всі боки!
— Уже незабаром, — сказала вона замість відповіді, — для мене тут усе скінчиться. І ти навряд чи чимось зарадиш. Хіба що… приглядай за моїм синочком.
«Даремно я з монастиря втік», — тужливо подумав Андрій.
Він піднявся з землі і простягнув руку, аби попрощатися з християнською душею, яка нарешті зможе знайти упокоєння. Вона теж простягнула назустріч свої тоненькі, наче порцелянові, пальці — і дотик той був подібний зануренню у гірську річку.
Його жупан, який вона носила, накинувши на плечі, упав на траву.
А берегиня подалася всім тілом до Андрія, і він, тонучи, цілував її прохолодні губи, обличчя, шию, груди… — цілував і тонув.
«…жодна шуба не допоможе зігрітися, і жодне вогнище не обпече мене. Тільки одне… але ти… ні, не має значення».
На ранок вона пішла — тихо, аби не будити Андрія, підвелася з землі, на прощання ніжно поцілувала.
І губи її були теплими, наче перший промінь новонародженого сонця.
— Ось вона, Горинь, — сказав Андрій, рукою вказуючи на вузьку смугу ріки, що з’явилася на виднокраї. — Бачиш?
Миколка кивнув і промовчав. Після тієї ночі на кургані він узагалі став дуже мовчазним, задумливим. І тільки іноді шепотів щось сам собі — здається, з усіх сил намагався не забути той сон, який подарувала мати.
Андрій зовсім не здивувався, що для нього та ніч теж стала особливою, а порцелянова берегиня, імені якої він так і не спитав, надто відрізнялася від колишніх його жінок, — і пам’ять по собі залишила незвично тривку, болісну. Андрій знав, що берегиня пішла назавжди, що ніколи більше уже їм не зустрітися тут, а за небокраєм… — Бог відає, що там, за ним! — знав, але вона все ввижалася йому у тріпотінні гілок і листя, у відблисках сонячних на воді, у шарудінні трав…