Старий спитав, як вдалося Гнату вижити. Козак, природно, відповів, але зовсім інше; більшої частини сказаного татарин напевне не зрозумів, однак загальний смисл вловив. І наказав привести дітей, захоплених під час останнього набігу.
Відтак повторив запитання. Гнат, закусивши безвусу свою губу, все ж продовжував проклинати «бісових виродків». Тоді старий кивнув одному з татар — і першій дитині відрубали палець.
Гната приголомшило саме це — що татари не вбивали дітей, а тільки відрубували палець, збираючись потім продати дитину, отримати з неї зиск.
Старий запитав знову. І знову Гнат вилаявся, але цього разу (він сам відчував це) — вже не так упевнено.
…Врешті-решт він зламався. На тринадцятій дитині — певно, недаремно (втішав він себе) число це називають у народі чортовою дюжиною. До цього його двічі нудило, але він тримався, а тут, коли вивели ту дівчинку, вона раптом чомусь нагадала йому Галю у дитинстві…
Добре, шепотів він сам собі, добре, я розкажу лише, як мене вилікували. Ніяких таємниць, нічого — просто про те, як залишився живий.
Уже пізніше збагнув — дізнайся Ярчук, як потім поведеться той, кого він, ризикуючи життям, витягав з Господнього шляху, — своїми ж руками, певно, задушив би. І за це знання Гнат зненавидів у душі Андрія — спершу несвідомо, а потім…
Але поки що перед ним лежали дванадцять відрубаних дитячих пальчиків і всміхався старий татарин із обличчям, схожим на розтоптаний коров’ячий кізяк.
— Не запитую, — сказав він Голому, — чи хочеш жити. Хочеш — інакше б не розповів мені нічого. Але знаєш, невірний, ти мені розповів набагато більше, ніж думаєш.
Тут старий замовк і заходився зосереджено зсипати у казан, що вже деякий час кипів у шатрі, якісь трави та коріння, висушених ящірок й іншу гидоту. Потім знаком звелів Гнатові підійти і подивитись.
Гнат нахилився над збуреною водою — і, нажаханий, миттєво відсахнувся: там, у глибині, наче на іконі, проступали постаті його матері і сестри!
— Бачив, — усміхнувся старий, — я знаю твої слабкі місця. Але цього мало, чи не так? Тому я покажу тобі ще дещо.
І старий тицьнув у казан гострою дерев’яною паличкою, схожою на стрілу, — просто в зображення матері.
Ненька захиталася і впала на підлогу; Гнат бачив, як вона заходиться від крику, але нічого не почув.
Незважаючи на татар-охоронців, що стояли неподалік, він кинувся на клятого чаклуна, але той ледь помітним порухом збив Гната з ніг — сам, без чиєїсь допомоги!
— Безглуздо, невірний. Якщо і далі поводитимешся так — сам помреш, але спершу побачиш, як помирають твої рідні. Навіщо, га? Ти ж навіть не вислухав, чого я від тебе хочу. А мені не потрібні ані голови твоїх друзів, ані ваші бунчуки. Е-е, навіщо мені ваші старі бунчуки і ваші порожні голови?
Ні, Гнат не спитав, чого ж він хоче. Але у погляді… так, у погляді, певно, щось таке відобразилося.
І вони обидва знали це.
— Як ти сказав його звали? — перепитав старий. — Ну, того, який почав тебе виводити назад зі шляху? Того, який заприсягся другому, у плащі, що виконає будь-яке його побажання?
Гнат подивився на відрубані дитячі пальці.
— Ярчук, — сказав він.
І здригнувся, коли почув, як тричі прокричав десь за шатрами півень.
Старий пояснив, що хоче дрібничку: аби Гнат повернувся до своїх і завжди був поряд з Ярчуком, чекаючи, поки до Андрія не прийде дивна людина у плащі і не попросить виконати обіцяне.
Я навіть, казав старий, не беру з тебе жодних обітниць. Бо не будеш ти нікому розповідати, що зламався — у вас це вважається ганьбою (і цілком справедливо). До того, ти ж розумієш, що я отут, в оцьому шатрі, дуже уважно стежитиму за тобою. І можу дістати тебе чи твоїх рідних завжди і всюди. Зараз ти віриш мені — всупереч усьому, бо зараз твій дух вільніший, ніж будь-коли, і сприймає світ таким, яким він є. А в цьому світі, невірний, є місце — мале-есеньке таке, нічим не примітне місце — для старого дурня з його казаном. Згадуй іноді про мене, особливо коди твій розум почне запевняти тебе, що я лише старий… е-е-е… як це там у вас кажуть? — шарлатан, так?
Якщо ж ти мені знадобишся, я дам тобі знати — і намагайся відшукати мене тоді якомога швидше.
І він відпустив Гната на всі чотири сторони — а насправді в одну-єдину, туди, де був Андрій.