Дідусь-деревинка від надлишку почуттів щосили замахав різнорозмірними ручками, ніби от-от збирався злетіти.
— Хочу! Не поюся!
— Тоді виведи нас на край лісу, а там я тобі допоможу. Порухаєшся досхочу, підеш — назавжди.
Андрій чекав, що нечисть вимагатиме спершу виконати послугу, а вже потім погодиться вивести їх. Ні, обійшлося. Чоловічок знову розпався на гілочки-листочки, дерева розступилися, випускаючи бранців з галявини. І навіть вишикувалися двома рядами, вказуючи правильний шлях.
Так і йшли: Ярчук вів за вуздечку Орлика, на якому їхав Миколка, а збоку ліниво трюхикав вовкулак.
— Чуєш, братику, що, вирішив за ніч? Разом підемо чи як?
— Ще не вирішив, — ухилився Андрій. — А чому запитуєш?
— Та от… думка одна в голову запала, зараза, і ніяк не можу позбутися. Я про що… Ти знаєш, з нами іноді трапляється, втрачаємо над собою владу: тіло робить не те, чого хоче розум.
— Ну, це з усіма буває.
— Ти ж розумієш, про що я.
— Атож. Та облиш це. І не дуже переймайся, я нікому тут не вірю, ні тобі, ні… — він скоса поглянув на Миколку: той, як і раніше, роздивлявся навсебіч, — ні комусь іншому. Однак люстерко наказало йти за тобою, щодо цього — жодних сумнівів. А там… там побачимо.
Дерева враз заступили їм шлях: виходить, прийшли. Час розплачуватися — або лягати у землю кістьми, це вже як вийде.
Андрій підморгнув вовкулакові, заплигнув на Орлика (Миколка сидить спереду, позаду, до спини козацької, скринька міцно прив’язана) — усміхнувся лісу-нечистю:
— Чи готовий, ваше бісівство?
Тут і дідусь-деревинка проявився. «Хотофий», — скрипить.
— Тоді що ж… Будь ласка.
Пихнув Андрій люлькою як слід, вийняв із рота і витрусив жаринки просто в кучері колоди. Зайнялося вмить, Ярчук навіть сам не чекав від вогню такої спритності — лишалося сподіватися на власну. По-особливому свиснув Орлику, пригнувся — і полетіли, тільки вітер оселедцем грає, в пальцях своїх невидимих розминає!
…Зупинились на високому пагорбі, куди нечисть уже не зміг би дотягнутися, якби й захотів.
А він, власне, не хотів. Не до того було лісу-нелісу. Він палав. Сосни свічками-переростками вперлися в смугасте небо і, здавалося, звивалися, але не від болю, а від неймовірної насолоди: «Нарешті!.. піти!.. рухатися!..» Півнебокраю горіло, з глухим звірячим стогоном валилися один на одного стовбури…
Раптом від лісу відокремився метелик і швидко-швидко підлетів до тих, хто стояв на пагорбі. Вовкулак загрозливо вишкірився, але Андрій заспокоїв його: справді, що здатен зробити один-єдиний метелик?
До того ж, усі бачили, кінець його черевця горів — і було незрозуміло, як метелик досі живий.
А ще угледіли, що це не вчорашнє «павичеве око», а інший різновид — «мертва голова», яку в народі завжди вважали передвісницею швидкої погибелі. Метелик, виписуючи у повітрі перед Андрієвим обличчям візерунки, пропищав: «…акую», — і тут-таки спалахнув увесь, вмить відгорів і розсипався на порох.
Бісовщина вона і є бісовщина!
— Поїхали, — похмуро мовив Андрій. — Нема чого… надивимось іще…
Звичайно, він знав, куди прямує Корж — і куди, і чому. Як там воно у кішок з дев’ятьма життями, невідомо, а от із двоєдушцями на зразок вовкулаків було так, що після смерті однієї сутності друга починала «танути». Повільно, але досить помітно. Коли забивали звіра, нічого страшного — двоєдушець довго хворів, і якщо виживав, ставав звичайною людиною. А от звіряча половинка, залишившись без людської, по-перше, потрапляла у Вирій, а по-друге, все більше «дичавіла». Кілька тижнів — і балакучий супутник Андрія стане звичайним вовком. Якщо, ясна річ, не…
От у цьому й була притичина.
Аби «не забути себе», Степану треба було приблизно раз на тиждень пити з Проклят-озера, яке у Вирії розташовувалося північніше Межигірки (от тільки у Вирії Межигірки не було — а в Яві не існувало того озера; та й Андрій точно не знав, де вони самі зараз знаходяться…).
Втішало те, що якраз на Проклят-озері Андрію довелося побувати в молодості — відправив якось Світайло… не має значення, навіщо. Виявилося, там ціле місто живе таких от, як Степан, калічних двоєдушців. Усі в тваринячих личинах; спершу Андрій, угледівши такий звіринець, дуже перелякався, хоч його Світайло і попереджав. Потім нічого, призвичаївся. По-перше, не жити ж йому з ними було, а так, кілька днів погостювати. А по-друге, більшість тамтешніх мешканців лише на вигляд звірі, а поводитися намагалися по-людськи, на задніх лапах ходили, солом’яні брилі одягали й усе таке (тільки хутряного нічого не носили — ясно, чому). Воно, звичайно, попервах ще страшніше, коли ведмідь якийсь чи козел крокує тобі назустріч, вирядившись у людське плаття, та на двох ногах. Аж мурашки по шкірі!..
Потім навіть уваги не звертаєш: кивнув, пройшов мимо — всієї справи.
А звалося те місто Вовкоград — не тому, що вовків там було більше за інших, а тому, що саме вовки (якось уже так склалося) ними правили, тими двоєдушцями.
«…А собаки (які, звичайно ж, ніякі не собаки) були в них замість батраків і охоронців», — чомусь згадалося Андрію.
— Дядьку, га, дядьку? А чи скоро ми додому приїдемо?
Звістці про те, що додому його завезуть нескоро, Миколка, здається, навіть зрадів.
Це, в свою чергу, викликало певні підозри. Спершу Андрій їхав мовчки і розмірковував, чи може малий хлопець бути ворожим помічником, потім і Степан на привалі відвів Ярчука подалі й запально зашепотів про те саме. Що, мовляв, по запаху наче усе гаразд, але ти ж сам, братику, казав, що ворог у тебе особливий. «Та це не я казав, це мені… — навіщось узявся уточнювати Андрій, але потім махнув рукою: — Досить, їй-богу. Кинути я його не кину, а приглядатись будемо. Може, якщо навіть з ним щось не так, помітимо раніше, ніж… Знову-таки, Орлик його не цурається, а кінь у мене бувалий, майже віщий».
На тому й зійшлися.
Їхали краєм дивним, але на вигляд наче безпечнішим. Небо і далі хмурилося собі досхочу, але хоч дощем не пригощало, і за те спасибі. Навкруги розкинулося щось схоже на степ — от тільки на кінчиках трави замість звичайних чубчиків кліпали справжні очі. Уважні такі, бісові діти, з вертикальною зіницею і довгими, наче в панночок шляхетних, віями. Тьху, гидота (трава, не панночки)!
А Миколка, спершу розгубившись від такої картини, вирішив побавитися. Дістав звідкись гілочку і давай їм лоскотати вії. Якось не розрахував, тицьнув просто в око черговій стеблині — вона візьми та й заплач, сльози так і полилися!
Хлопець — теж розрюмсався, мовляв, я ж не хотів, вибач!.. А хто його вибачатиме — тут Вирій, а не сповідальня.
Проїхали.
За кілька годин Андрій остаточно заспокоївся, і кішки (ті самі, з дев’ятьма життями) уже не шматували його душу пазурами. Якщо замислитися, все не так погано. Він живий-здоровий, у Вирії не вперше, завдання у нього хоч і важке, але виконати можна. А скінчить — і з чистим серцем у монастир повернеться та й відпочине як слід.
Степан, який до того часу біг трохи осторонь (здобич собі шукав, чи що?), раптом вигулькнув поряд із конем.
— Слухай, — недбало зронив, не дивлячись на Андрія, — а я взагалі… як виглядаю?
— Ти про що?
— Чи нема чогось… дивного? — натякнув вовкулак.
— Ну, морда у тебе трохи в крові. Знайшов когось їстивного, га?
Корж із досадою скривився:
— Та я не про це. Знайшов… але не про це. Як я виглядаю?…
— Вовк як вовк. Якби ти мовчав, від звичайного і не відрізнив би… — Андрій запнувся, бо побачив. — Ти про тінь?
— І про неї теж, — похмуро погодився Корж.
Тінь у нього була своєрідна і свавільна. Загалом — схожа на звичайну, але ворушилася вона цілком самостійно, хіба що не знахабніла до краю і не відірвалася від вовкулачих лап. І все химери творила: то хвіст у неї з’явиться закручений, як у свині, тільки втричі більший, то крила нетопирячі, а то й узагалі роги, гіллясті такі, навіть із грушею на лівому відростку. Груша Андрія і доконала — він осадив коня і знаком наказав Степанові зупинитись.