Ошийники у Вовкограді носили вже тоді. І вже тоді мешканці намагалися ходити на задніх лапах — але повсюдно примус до цього ввели пізніше (як розумів тепер Андрій, саме після того, як Іван став градоуправителем).
Відтоді Ярчуку більше біля Проклят-озера бувати не доводилося. Але про те, що коїлося у Вовкограді, чутки іноді доходили — одна гидкіша за іншу. І це було другою причиною, з якої ту подорож Андрій не любив згадувати. Здавалося йому, що якось вона була пов’язана зі змінами, які почалися у Вовкограді. Наче разом із Прохоруком, котрий майже збожеволів, але вчасно (чи вчасно?!) сьорбнув золотавої води, ввіз туди Ярчук смуту і біди.
Безглузде, зізнатися, відчуття, та й нічим не підтверджене. А з’ясовувати, що там у Вовкограді до чого, Андрію було ніколи. Хіба йому Вовкоград — дім рідний?! У них, у Вирії, життя своє (вік би не бачити!), у нас — своє.
Світайло, як повернувся Андрій з мандрівки, заспокоїв: знаю, каже, чого хочеш і чому ображаєшся. Не турбуйся, вчитиму всьому. Але ж не можна відразу все осягнути. Дітей он малих як вчать…
Андрій: «Так то ж дітей, а я вже не дитя, слава Богу!» «В чомусь — гірше за дитину», — по-доброму всміхнувся Світайло.
І — дійсно, вчив. Усьому. «Але, — казав, — боюся, не встигну. Та й…»
І замовкав.
А одного разу сказав: «Цілі у нас з тобою, синку, різні. Ти молодий, прагнеш звитяги, подвигів, ти встиг перейнятися духом козацтва, надто пізно ми зустрілися. Ні-ні, я проти товариства нічого не маю, але у них свій погляд на світ, у мене — свій.
Можливо, з часом щось зміниться в тобі. З роками стаєш іншим, не обов’язково мудрішим, але — іншим».
Чи став Андрій іншим тепер, на схилі життя? Мабуть, так.
Спершу зламалося щось, коли почув про смерть Світайла. Ярчук у ті роки вже не жив із учителем, а повернувся до козаків, ходив з ними у походи, лікарював і рубав голови — за обставинами. І раптом принесли звістку: зарубали Світайла лихі люди. На ніч попросилися, пригостилися з ним його ж харчем, а потім зазіхнули на нехитрий скарб сліпого характерника. Хлопчика-прислужника, що жив при ньому останні кілька років, убили, та й самого старого заразом. Знайшли душогубів, Андрій сам їздив. Подивився, сплюнув, що хочете, сказав ловцям, те й робіть з ними. Не тому, що рук плямувати не схотів, просто… здалося, якби зробив із ними те, чого душа вимагала, Світайла б це засмутило.
Ну от, пішов учитель, наставник, на всій землі єдина, крім матері, рідна людина — і Андрій несподівано відчув, що дихати стало вільніше, але разом із тим наче повісили на спину важкий тягар. Він там і раніше був, тягар цей, але ніби хтось допомагав нести його, а тепер — сам справляйся, не дитя уже — казав, що не дитя? — от, маєш.
Ні, як і раніше, голови рубав усілякій погані, що на країну налітала, кіньми дітей топтала та матерів у ясир забирала. Але якось частіше став саме лікарювати. Не розрізняв і не зважував: чи зуб у когось ниє, чи черево розпанахане згори донизу; лікував з однаковою старанністю. Навіть якщо бачив, що людина прийшла нікчемна, підступна, що жити, можливо, такій і не варто, — лікував!
Хто я такий, Господи, аби вирішувати, варто чи ні?!
У Нав частіше став навідуватися, душі проводжати, аби дійшли без пригод. У Вирії також часто бував, але не задля розваг (які вже тут, справді, розваги!), а з необхідності. І от, відвідуючи Вирій, чув-дізнавався — і про суворості, які узаконив новий градоправитель, і про те, що з деякого часу двоєдушців-поляків та литвинів{Литвини — застаріла назва литовців.} проганяли з Вовкограда втришия…
І про М’ясницю.
Паскудні чутки, тухлі, як стерво, що тиждень пролежало під травневим сонцем. З поляками та литвинами Андрію в Яві теж доводилося мати справу — але то в Яві, а Вирій — зовсім інша пісня. Ну, та це клопіт двоєдушців-вовкоградців, нехай.
«М’ясниця»… І слово ж хтось вигадав влучне, і свято під нього влаштував таке, що знайшов би Андрій розумника цього — ні рук, ні ніг, ні голови його бісівської… й імені не залишилося б!
«Найбільша досада у людини виникає на того, хто не такий, як він, — а кращий, — казав Світайло. — Тому, коли будеш входити у Вовкоград, неодмінно перекинься на звіра, аби не дражнити їх. Зрозуміти двоєдушців можна, бо мали дві личини, дві свободи, а тепер змушені жити в стінах міста серед звірів (людина ж вірить у те, що бачить, а не в те, що серце підказує). Через заздрість усяке може статися; то краще поберегтися, не вводити у спокусу».
Про ці властивості душі людської знав і Прохорук. І ще знав (кому ж, як не йому знати!), що часом поводяться люди по-звірячому, гидко й паскудно. Потім соромляться, але якщо гуртом щось скоїли, то ніби стають між собою пов’язаними, тоді їх простіше підкорити своїй волі. От і затіяв ясновельможний пан Іван М’ясницю, а якщо по-простому — людське жертвоприношення. Для того і купців пристосував — раніше вони привозили товари з Яви та Вирію, а тепер нишпорили шляхами у пошуках живих людей, зв’язували їх чи якимось чином заманювали у Вовкоград, а потім — вогнища на площі, натовп, який на шматки роздирає м’ясо підсмажене…
Андрій довго не хотів вірити цим чуткам. Про Івана взагалі нічого не знав відтоді, як завіз його до двоєдушців.
Тепер от усе розкрилося. А потім, коли вони у кабінеті Прохорука вдвох залишились, й інше з’ясувалося.
— А що М’ясниця? — сито посміхнувся ясновельможний на Андрієве запитання. — Дуже зручно вийшло, між іншим. Знаєш, коли у звірячому тілі з року в рік сидиш… незабутні, скажу тобі, відчуття. Один на одного гарчати починаємо. Я місцевих ледь стримую, змушую от на задніх лапах ходити, аби зовсім не спаскудилися.
— Тільки лиш, виходить, із людинолюбства?
— Цього, Андрію, не треба — що не моє, то не моє. Яке ж тут, скажи на милість, людино-любство? Ні, я тільки одного хочу — жити! По-справжньому, Андрію! Я ж був кращим Світайловим учнем, він сам це визнавав! А потім, через дурницю — на все життя звірем залишитися?!
— Нічого собі дурниця! Я дізнавався — ти ж мертвяків піднімати з могил намірявся, за що тебе добрі люди до мертвяків і відправили.
— Кепсько тебе Світайло вчив, якщо таке кажеш, — зневажливо мовив управитель. — Бо якщо ти вибраний Господом, якщо дано тобі знання велике, таємне — значить, і закони звичайних людей не для тебе писані.
Чорний вовкодав по-людському похитав головою, дивлячись на сивого вовка.
— Дурень ти усе-таки, Іване, ой і дурень!.. Шкода мені тебе. Знаєш, що Світайло казав? Ти був його кращим учнем. Але потім перестав ним бути, взагалі перестав бути його учнем. Учень — не той, хто отримує знання, а той, хто осягає мудрість учителя і прямує його шляхом.
— Щось ти сам із собою не в злагоді, Андрію. Кажеш одне, а робиш інше. Та ти ж сам, шановний, привіз мені хлопчика до М’ясниці — сказав іще сторожі на вході, що купець. А наші да-авненько вас запримітили, все вирішували, хто такі та для чого заявилися. Щоправда, не знав я, що ти двоєдушець.
— А я і не двоєдушець, — тихо мовив Андрій.
Почувши це, Прохорук, певно, здогадався про наміри гостя — а можливо, надто красномовним був погляд чорного вовкодава. Вовк плигнув на Андрія, намагаючись дотягнутися до горла, — але той одним сильним рухом ухопив його за карк і відкинув у дальній куток. Потім, не зволікаючи ані миті, перекотився через голову й обернувся на людину. Вгледівши це, сивий вовк зрадів — вирішив, що так буде легше перемогти суперника.
Але постріл з рушниці, знятої зі стіни, довів протилежне.
— Усе-таки ти був поганим учнем. Світайло завжди казав: «Не вішай на стіну заряджену зброю — вистрілить». — Андрій жбурнув рушницю і, знову перекинувшись на вовкодава, побіг у коридор, наказавши Степанові, що чекав за дверима: «За мною!»