— Дядьку! Дя-ядь! Подайте…
І очима вказує на скриньку за спиною у перехожого, мовляв, і так видно, що грошенята у вас водяться. Чого ж, справді? На богоугодне діло… У нас он мамцю хвороба забрала того літа, хазяйство на одній бабусі тримається, а батька ми з колиски не бачили, козаком, кажуть, був.
А ви ж, дядьку, знаєте, які нині часи.
То й дали б на хлібчика, їй-богу, замість стовбичити стовпом соляним, про якого нам старий Григорій любить вечорами повідати, — про того, що був спершу людиною, а потім завинив перед Господом і став стовпом.
Дайте, дядьку!
— А що, малий, чи далеко до Межигірки? Еге, оце інша справа! Якщо розпитує, значить…
— Та ні, не дуже. Майже поруч. Он як дзвони битимуть, то навіть почуєте. — А сам очима так і косує на скриньку, що замість торби хитро прив’язана ременями до дядькової спини! Знатна скринька, у таких лише коштовності й переносити, туди навіть каптан, був би він новенький і золотом розшитий, покласти — святотатство. Та й безглуздо, бо ж, окрім розшитого золотом каптана, туди нічого й не влізе. Скринька — розміром із кицьку Мурку сусідську, коли вона от-от кошенят привести має.
…І — жива! Тобто, здається, що жива, — боки у скриньки виблискують, наче в бабки барвистої. Тільки крила та лапи хтось цій бабці повідривав.
— До ночі дійду?
Про що це він? А, так, про Межигірку.
— Дійдете! Навіть раніше, десь під обід.
Ой, про обід не варто було — он як одразу в животі забуркотіло. І Марійка, молодша сестричка, зовсім розрюмсалася. Схоже, перелякалася-таки «живої» скриньки.
Миколка нахилився заспокоїти малу, а коли знов подивився на шлях, подорожнього вже не було.
«А шкода, що не кобзар, — недоречно спало на думку. — А то б напросився в учні — усе краще, ніж тут за гусаками ходити.
Або до козаків піду, обов’язково, як виросту, піду до козаків!»
Гуси, між іншим, забрели аж он куди, тепер зганяти їх…
І раптом спало на думку: може, й добре, що не дав перехожий навіть мідяка. А вже поготів, подумав Миколка, не взяв би він і монети з тієї скриньки, навіть золотої б — не взяв.
Якщо там узагалі — гроші.
Розділ перший
Розтоптаний жупан
Літо стояло у скиртах, скошене, висушене, ламке. Літо майже скінчилося. Воно вже сочилося осінню, все частіше поступаючись їй парою-трійкою жовтавих листків. Незабаром усі віддасть, жбурне спадкоємиці в обличчя, немов колоду краплених карт. Незабаром, незабаром…
Але сьогодні був один із тих днів, куди осені немає ходу. Останній, прощальний банкет літа — у самому розпалі. Сонце, теплий вітерець, щебетання пташок — гуляй досхочу!
І гуляли! Так гуляли, що аж гуло — у самому Києві, певно, було чути. Та чи можна ж інакше: такий козак у монастир іде — тут гріх не провести побратима в останню путь-доріженьку. Та і йому, старому Андрію Ярчуку, знаменитому характернику й просто доброму товаришеві, гріх зі світом не попрощатися. Тим паче у монастир іде — там зайві гріхи ні до чого, і тих, що за вік його довгий блохами обсіли, вистачить з лихвою.
Тож усе облаштували за козацьким звичаєм, як здавна заведено. Музик найняли кращих із кращих, що вміли гарно душу роз’ятрити своїми смичками та бубнами; вози з горілкою та всіляким харчем скрипіли колесами по шляху вже добрих десять днів, — і впродовж усього цього часу гуляння не припинялося ні на мить. Андрій, убравшись у найрозкішнішу одіж, щедро сипав червінцями на всі боки (музик і харч, природно, також він найняв), танцював і співав пісень, пригощаючи кожного зустрічного, який лише виявляв бажання вшанувати старого козака…
Січові товариші, що його супроводжували, лише з розумінням кивали та підкручували вуса: «Знана справа! Така людина зі світом білим прощається! Скільки всього бачено-перебачено, скільки голів татарських та ляських порубано, скільки життів козацьких врятовано! Оце так життя було в козака!.. Оце так життя… було… Ну, воно й не дивно, що тепер вирішив у монастир податися. Як-не-як — характерник. Час і про Бога згадати на старості…»
— Тату, а як це — характерник?
— Це, синку, козак такий, що може різні чудасії виробляти. Захоче — вовком обернеться, захоче — очі людині відведе. Кажуть, вони в шинок приходять і так роблять, аби, не плативши, і горілки випити, і здачу ще від шинкаря отримати.
— А в тебе одне на умі! Тільки про випивку й думаєш, старий бовдуре! Ти, синку, не слухай його. Характерник — він у козаків насамперед замість лікаря. За що й пошана йому, і повага. Але, звичайно, в поході може різне творити. Бувало, заберуться козаки в татарську землю, а на них іде військо нехристів. То вони спішаться, коней до гурту зженуть, навкруг списи повтикають — от їдуть татари і бачать ліс. Так і проїжджають повз.
— Ну ти, Оксано, й спритна на вигадки. По-твоєму, у татар зовсім голів на плечах немає? А про поранених це ти слушно завважила…
— Тату, а чому он той дядько плаче?
— Та звідки ж мені знати?
— Це Гнат Голий, — мугика поряд сивовусий дідуган. Як і всі межигірські, він вийшов провести в останню путь козака (а заодно — пригоститися даровим продуктом та горілочкою). — Андрій Гната виходив, коли той, вважай, однією ногою в могилі стояв.
— А-а… — У натовпі зітхнули, дивлячись на дебелого козарлюгу, що їхав, прямий, як той стовп, зі скам’янілим обличчям, — і лише на щоках його проступали дві вологі ниточки-доріжки. Здалеку й не побачиш, якщо навмисне не приглядатися.
Не приглядалися. Коли козак іде в монастир, треба веселитися, а не сльози лити. Але Гнатові — можна.
Голий їде перед возами, відразу ж за Андрієм, конем не керує, а тільки смутно дивиться у спину свого рятівника. Наче запам’ятати намагається — навіки, до самої могили, звідки одного разу вже був врятований Ярчуком.
Немовби відчувши на собі цей погляд, Андрій обертається.
— Не журися, Гнате!
І посміхається — наче сонячним промінням обдає з голови до ніг!
Неможливо не посміхнутися у відповідь. Які там сльози?!..
А він уже знову дивиться перед себе, невисокий, кремезний, засмаглий. Майорять під вітром рукава-розпори блакитного жупана, колишеться срібляста китиця на заломленій шапці зі смушковою околицею, хвилями йдуть пишні сині шаровари, глузуючи, виблискують на сонці начищені гостроносі чоботи. І на диво до лиця все це багатство Андрієві, який завжди зневажав надмірну розкіш, навіть на гулянки одягався непримітно та й узагалі не любив привертати до себе увагу. Чим, між іншим, і вирізнявся, бо серед козаків скромність та непримітність були незвичними. Однак характерник він і є характерник, та й люд на Січ приходить різний.
І не сказати, щоб зовсім відлюдькуватим був Ярчук, товариством не гордував, кожен міг йому душу відкрити; от він свою — нікому. Хіба що Богові тепер ввірить її; багато доведеться розповідати, але ж і часу в них достатньо — і в Господа, і в Андрія.
— Матусю, а що у монастирі козакові робити?
— Те, що і звичайним людям. Богові молитися за спасіння душ грішних, ченцям допомагати по господарству.
— Ет, Оксано, таке скажеш! У звичайний монастир козака хіба б пустили?! Лише в наш, Межигірський. І знаєш чому?
— Я знаю, тату, я! Минулого року ми з Іваськом на ставку рибалили й бачили, як вози козацькі у монастир рибу везли, сіль, ще всяку всячину. От за це!