А грошей же нема! — звідки?! Це тільки злі язики подейкують, наче Кость страшенно багатим повернувся, а насправді — нічого подібного.
Страшним — так, повернувся. А от багатим — ні: Галя, бідолашна, ледь кінці з кінцями зводила. Чоловік у хазяйстві не те, щоб зовсім не допомагав, але робив усе так невміло і знехотя, що краще б узагалі не робив. А позичити нема в кого, не буде ніхто давати гроші у борг матері відьми…
На скриньку вони подивилися водночас: Ірина і Андрій. Та привабливо виблискувала коштовними боками й чекала: ну, що зробиш, козаче, як учиниш?
Чи варто було рятувати її сина, аби тепер заплатити за нього їхніми життями? Якби тоді, на Рівнині передсмертя, Андрій не намагався врятувати Гната, то й не був би боржником власника скриньки — і зараз не сидів би у цій хаті, багатий та разом із тим бідний, наче церковна миша під час посту.
— Скільки хоче староста? — спитав він у Ірини.
Та назвала, і Ярчук, не стримуючись, присвиснув: «Оце заправив місцевий відьмоборець!»
Хоча різниці великої й не було — всі свої гроші, все, що набралося за довгі роки козацького молодечого життя, він витратив на прощальне гуляння, а залишки віддав разом із чересом у монастирі. Тож тепер, крім того, що на ньому, та крім Орлика, нічого в Андрія не залишилося. Голий як бубон. А взяти зі скриньки хоча б один золотий — все одно що душу свою продати. Тим більше слово давав, матір’ю рідною клявся.
Він покрутив вуса і почав повільно, з надмірною ретельністю набивати тютюном люльку, відчуваючи на собі благальний погляд старої.
І було щось іще, дуже важливе, що він, здається, пропустив. Чи, швидше, вона йому не розповіла з якихось причин.
— Коли строк?
Ірина пересмикнулася і відвела очі:
— Завтра. То ви?…
Раптом, наче щось вибухнуло в ній, — підскочила, гепнулася навколішки, обхопила його ноги вузлуватими пальцями:
— Ой, рятуйте, рідненький, ой, рятуйте! Якщо грошей не знайдемо, спалять же її, їй-бо спалять!..
— Заждіть, паніматко! Чому ж спалять? Ви ж казали, перевірятимуть, у ставок кинуть?…
Стара глитнула:
— У тому-то й річ! Спершу у ставок, а потім спалять. Бо…
Не договорила — розхитуючись маятником, зайшлася у протяжному надривному напівкашлі-напівриданні.
Та він уже і сам здогадався чому.
Вулиця була безлюдна, мов цвинтар опівночі. Тільки пси вихекували на Андрія залишки відданості своїм господарям. Тільки тьмяно, наче знехотя, корчилося на небі сонце.
Орлика Андрій залишив у хліві в тітки Ірини, Миколку — на печі. Скриньку навіщось уклав в упряж і почепив собі на спину. Хоча не думав, що це допоможе в майбутній розмові; втім, ця розмова навряд чи вийде простою і доброзичливою, швидше навпаки.
«Тільки задля Гната», — вкотре вже сказав собі Андрій.
Він сильно прив’язався до цього небалакучого похмурого парубка. Дітей не нажив (чи, якщо й нажив, не знав про це), а от до Гната ставився як до сина чи молодшого брата. Андрієві не хотілося, аби сестру Гната спалили. До того ж мав великі сумніви, що Галя — відьма.
«Я бачила, — сказала йому тоді Ірина. — Вона робила закрутки на старостовім полі. І взагалі… вона змінилася, дуже змінилася, розумієте?»
«От і подивимось, наскільки вона змінилася», — подумав Ярчук, перевіряючи, чи легко виймається з піхов шабля. Певно, слід було прихопити осиковий кіл чи хоча б невеликий клинець, але він вирішив, що і так впорається.
Його приїзд, звичайно, не залишили без уваги. Хтось навіть упізнав у гостеві колишнього Гнатового рятівника. Принаймні, з вікон спостерігали уважно, хоч на вулицю ніхто носа не потикав.
Ну і нехай витріщаються, аби їм повилазило! Ці люди ладні відправити у вогнище молодицю, яка виросла у них на очах, яку багато хто з них знав ще відтоді, коли вона пішки під лаву ходила. Але якщо вони дійсно вірили, що Галя — відьма, тоді це все змінювало. Вона точно не була ученицею знахарки чи травниці, а значить, зціляти не вміла. Тільки закрутки ставити, наводячи тим причину на пшеницю; ще, мабуть, молоко у корів здоювати. А то і щось гірше — але не богоугодне, шкідливе.
Тоді її не врятує навіть те, що вона Гнатова сестра: Андрій власноруч відрубає голову.
Він штовхнув хвіртку і ступив на подвір’я. Назустріч вихопився з-за хати кудлатий безпородний пес, але Ярчук тільки рикнув гортанно, як його колись навчив Світайло, — і собака, підібгавши хвоста, скочив під ґанок.
Рипнули двері.
— Е, та в нас гості! — протягнув сухорлявий чоловік середнього віку, з куцими вусиками і безбарвними очима. — Галю, чуєш! Гість, кажу, вшанував. Ви, добродію, чи дверима не помилилися? До нас рідко хто заглядає, живемо самотиною. — Він перехопив чіпкий Андріїв погляд і кивнув: — Бачу, не помилився. Ну то прошу до хати, там і поговоримо. Заходьте…
Андрію Кость не сподобався відразу. Але обидва знали, що «гість» зайде.
У хаті було темно і трохи вогкувато. Не сказати, зовсім не прибрано, але наче прибирали знехотя, з примусу. Образи в червоному кутку були трохи перекошені, а вікна вкривала легка поволока пилу. Солодкаво пахло цвілим хлібом і землею.
Галя сиділа за столом, безвільно поклавши перед собою руки. Ярчук пам’ятав її зовсім іншою, коли вона ридала і заламувала ці самі руки, дізнавшись, що брат ось-ось помре. І та Галя, навіть ридаючи і божеволіючи, вигляд мала кращий, ніж теперішня.
Вона важко відірвала погляд від голої, темної від часу стільниці.
— Хто це, Костю?
— Хіба не впізнаєш? Здається, він прийшов до тебе. — Господаря, судячи з голосу, дуже розважало те, що відбувалося. І Андрій уперше пошкодував, що не взяв із собою хоча б осикову трісочку.
Галя повернулася до нього і облизнула змертвілі, схожі на двох перегодованих гусениць губи.
— А-а, так. Ви — пан писар, що років десять тому в матері моєї зупинялися, коли через село проїздили.
— Точно, — всміхнувся Андрій. — От же пам’ять у вашої господині! — повернувся він до Костя. — Все пам’ятає!
— Навіщо ви прийшли? — раптом спитав господар. — 3 цією скринькою. Невже хочете заплатити старості? — І зробив порух, наче збирався доторкнутися до Андрієвої руки, але останньої миті стримався. Теж облизнув губи і зчепив пальці у «замок», певне, аби не так тремтіли.
— Сам не знаю, навіщо. — Ярчук важко опустився на лавку, намагаючись зберегти однаково велику відстань до обох. — І як ви так довго протрималися? Гаразд, живете на околиці, з людьми рідко зустрічаєтеся. Але ж до церкви ходите?
Він особливо виділив «з людьми», і Костеві це не сподобалося.
— Був би ти з осикою чи зі сріблом, — сказав тихо господар, — я б тебе і на поріг не пустив.
— Пустив би, — відмахнувся Андрій. — Якщо не з цікавості, то… Пустив би. Розповідай, як усе почалося.
Кость хмикнув, схоже, трохи розчаровано:
— Так ти прийшов просто розпитати?
— Я згадала, — раптом прошепотіла Галя. — Ви врятували Гната, ви і ще один, так?
— А тепер заявився рятувати тебе, — підсумував Кость замість Ярчука. — Ну то скажи йому! Скажи, що рятувати тебе вже пізно, що ти сама так хотіла.
Галя, на подив Андрія, цілком ствердно кивнула:
— Правда, хотіла. Тепер уже нічого не вдієш.
— То це вона тебе, виходить, оживила? — не повірив Ярчук. Якось важко йому було уявити, що Іринина донька на таке спроможна.
— Кисим, — проронив, наче сплюнув, Кость. — Оживив мене Кисим, хай йому грець! Ну і… допомогли йому теж… Не має значення. Оживив — Кисим, але якби не Галя, довго б я не протягнув.
— Але навіщо?!
— Я люблю його, — просто відповіла вона.
Кость гарячково блиснув очима:
— Нашому гостеві, певно, важко таке уявити. А ще важче — збагнути, що я тут залишився не зі схильності до людожерства. Як, вірите, шановний?