– Мамо, я в Київ… Уже в поїзді, уже їду, уже…
– Аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!! – ну, там, коротше, крик.
Стоґнєвіч знімає з пачки сиґарет целофанчик і починає шурхотіти ним у слухавку:
– Альо!!! Альо, мама?!! Зв'язок пропадає! Альоооо!!!!
Н-да. От ви отримали ще одну технічну пораду. І от тоді просто підкурюєте цю свою меджік заспокійливу цигарку і зі словами: «Це у нас остання? Ну тоді на двох!» – спокійно її курите. А поряд куриться ароматична паличка, запах божественний, менти розбираються з синюшниками в сусідньому з їхнім стойлі, на аромат реагує лише одна дуже добра тітонька, котра вже до того двічі встигла вам сказати «Добрий вєчєр».
– А, – каже тітонька, – це у вас тут паличка така?
– Агга… – якось невпевнено каже Стоґнєвіч і передає мені цигарку.
Тьотя стоїть і на повні груди вдихає дим індійської лабуди вкупі з димом канабісним. Ми собі вирішуємо, що тьотя – янгол. Тому ще кілька хвилин, як вона одна нас бачила і говорила своє «добривечір», коли сама провідниця (!!!) душ наших із Харкова в Київ ігнорувала сакральне питання «А в вас пиво є-е?!»
Так. Нам, власне, надто часто здається, що ми вже померли. Що нас уже нема давно і що бачити нас можуть тільки дуже якісь окремі люди. Як оця тьотя, що спрагло нюхає нашу паличку. Чи хто-небудь іще. Але хтось красивий. Ми можемо терпіти присутність лише красивих людей. Це шовіністично, але справитися з цим неможливо. Гедонізм зашкалює. Термометри естетичних неврозів тріскають і все навколо забризкують отруйною ртуттю красивості.
Ми любимо Ґвен Стефані. Любимо Мадонну. Любимо Нату з TOMATO JAWS. Любимо робота Бендера. Любимо Джоні Депа. Любимо Свету Пиркало. Любимо Психіатра. Любимо Мак Кормік і Марлочку. Любимо Доктора Кука. Любимо… ну OK, ще купа імен, які вам просто нічого не скажуть. Досить того, що всі ці люди красиві. І вони мають право з'являтися в нашому невротичному полі зору коли їм заманеться… Цікаво, чому я так часто думаю про невроз? Я ж забагато страждаю і рефлексую, а неврозів у таких мрачних чмів не буває в принципі. Може, я таки закохуюся в Психіатра?… Чорнявий, смаглявий, темноокий, високий і міцний, з великим носом – все, як я люблю. Тільки про це пізніше. Коли я повернуся з Австрії [26]…
Коли навколо забагато красивих та успішних людей і нас ненавидять, може здатися, що ти помер і вже в раю. А ненависть пролізла сюди хуйовим бонус-треком. Таке колись зі мною вперше сталося, коли я зустрічалася у Варшаві з письменницею Аґнєшкою Дроткєвіч та її подругою, співачкою Аньою Дзевіт. Аня щойно була повернулася з Китаю (китайці хавають польський панк!), Аґнєшка та її родина частували мене якимсь надсмачним горіхово-маковим божевіллям, що вони його готують на Різдво. Я збиралася зняти фільм за романом Аґнєшки. Зрештою, чому в минулому часі? Ось тільки-но знайдемо путящого сценариста (як на мене, самим письменникам мусить бути дико впад-ло робити зі своїх романів сценарії), і все піде як по маслу. Ну, просто пісня веселих польських робітників виходить. «Ха-ха-ха» – це її приспів by НОМ… The best from Russia. Ну і ЗВУКИ МУ, звісно ж. Окрім них, там небагато хто здатен зміщувати мою точку збірки, так що честь і слава комбайнерам душ наших. Як воно, знову ж таки, добре, що я є режисерка, а не літераторка. А то б зайобувала людей не слабше за оту Ірену Карпу з її поп-мотлох-клаптями. До речі, може, якось зняти руду ідіотку в головній ролі? її так усі ненавидять, що я її не можу не любити. Цікаво, чи хаває вона моє кіно? Мабуть, що так. Якщо знає про його існування. І ще цікаво, в кого з нас більше (чи менше? чи більше-менше?) бабла, коханців, волосся на ногах, депресивних днів. І чи схотіла б вона написати мені якийсь сценарій? І чи не єврейка вона? І чи не буддистка? І чи не суфійка? І чи не лесбій-ка? Як добре, що я – не вона.
Але як погано, що ті польські письменниці, журналістки й феміністки – не веселі польські робітники. Бо напередодні дуже важливої фотосесії ми були явно не в мейнстрімному стані свідомості. Варшава тепер завжди асоціюватиметься у мене з підкресленою жіночністю, вінтажем (Аґнєшка для фотосесії вбрала мене у реальні скарби своєї бабці з 70-х років) і вишукано скрученими джойнтами. Якби польські інтелектуалки могли хоча б опісля півночі ставати польськими робітниками, голова української треш-режисерки виглядала б бодай трохи пристойніше за її фільми. А так добра і красива Аня відсвітлила і зафарбувала у кислотно-рудий колір Трішину голову так, що зверху ніби все нормально й рудо, а якщо трохи підійняти волосся, на світ Божий вилізають чорні острівці, подібні до плямок леопарда чи лишайних плішин шолудивого кота. Але Тріша особливо тим не парилася – однаково після короткої зустрічі з Кройбом у його Мадриді їй світили Камбоджа і В'єтнам.
26
Разом зі Швейцарією – стереотипне місце розташування найвідоміших психіатричних клінік.