– Добре! – сідаю на поличці і кажу страшенну дурницю, – якщо вона так дуже хоче, я перелізу назад. Якщо її душі від того легше, я перехворію менінгітом. Може, тоді всі заспокояться і будуть мати інші проблеми, щоби ними паритись.
Я знову міняю полицю. Льотчик в повному ахуї – якимось боком він став причиною ненависті. Я таки покірно лежу головою до вікна, таки захворюю (слава Богу, не на менінгіт, а на простий доставучий кашель, біль горла, харчання у носоглотці й високу температуру), хворію до кінця наших злощасних вакацій, вакації через це і вкорочено, ну і, ясна річ, Стоґнєвіч моєї «жертви» й задньою ногою не помічає й не цінує. Ну, бо як можна цінити стовідсоткову тупість?!
Наш друг, адвокат Сірик, з-поміж інших своїх чеснот уславився тим, що у найпафосніших київських ресторанах міг сидіти – сам велетенський карпатський ведмідь – посеред залу і кликати офіціантку голосом, від якого здригаються в пляшках всі їх extra-overpriced [33] відстійні вина: «Цьоцю-у-у! Ану йдіть сюди!» Він організовував фестиваль екстрим-спорту в Карпатах, не їздив нічим, окрім як машиною, на розборки справ, хоч за тисячі кілометрів, тож коли ми велетенським кагалом чекали на пришестя цьоці з нашим замовленням, а йому дзвонила його безцінна, він казав: «Люба моя, я зараз маю переговори і не можу з тобою розмовляти. Я на зустрічі. Яка музика? Ти що – здуріла?»
Сірик задля нас був готовий на все. Навіть на організацію тепловоза з сімома п'яними гуцулами, що мали відвезти нас до якогось дальнього лісництва. Дивним чином по дорозі до нас приєднався Даньо, моя перша серйозна любов. Люди з часом чомусь втрачають кращі свої риси і залишаються незмінними У гірших – чудна річ.
Коли зимно, і хочеться їсти, і розумієш, що за півгодини може початися буря, а ти ще не в укритті, розмовляєш мало. Перед будь-якими серйозними обставинами мені не хочеться багато патякати. І видимість кризи спілкування зникає. Молоді й старі лісоруби живуть в одному обійсті усімнадцятьох плюс одна жінка-прибиральниця – вони зараз святкують день народження своєї прибиральниці. Це також стихія. Серйозна. Керувати нею неможливо, це вам навіть лісник скаже. А лісник багато чого бачив.
Отож після кількагодинної подорожі промерзлою товарною платформою (десь раз на двадцять хвилин поїзд або сповзає із заледенілих рейок вузькоколійки, або впирається у сніговий замет, котрий треба розгрібати, зате ж яка краса довкола – їбанутись!) ви нарешті сидите в аж надто натопленій хатинці лісника, і вашу долю вирішує хтось із тих мітичних 17-ти лісорубів: везти чи не везти. Вас. Далі. Туди, де взагалі нема людей, а лише вовки, ведмеді і дід Василь без електрики.
Як у класичному ужастіку, у вас іще є шанс повернути назад. Як годиться за сценарієм, ви його не використовуєте і щиро прагнете назустріч тому, чим славляться чеські тінейджерські ужастіки і твори нових українських письменників: пансіонат високо в горах, дивні жильці з симптомами вервольфності та інших захворювань шкіри, кожному, хто десь гріханув – буде капут, а харошому – спасіння, як шоколадка для діабетика. Вас не зупиняє ні тридцятиградусний мороз, ні позирки місцевих людей, котрі здебільшого виглядають плодами інцесту. Вас не зупиняє навіть найбільш явне і найстрашніше – розбрат усередині вашої ж групи. В ужастіках часто саме через це бездупльові герої й втрачають свої нікчемні життя. Нагромадження дефектів психокомунікації всередині малої групи, поміщеної у нестандартні умови співіснування, дорівнює піздєцу.
– Напевно, я таки поїду десь в гарячу точку… – каже Стоґнєвіч. І я це сприймаю як реакцію на холод.
– Та не поможе, дарагая, – я тішуся, що вона бодай рота розтулила, бо перед тим мовчала, як русалочка, якій відрізали хвоста, дали криві ноги і змусили ними, босими, топтати осмолодський сніг. – Коли тебе дірявлять кулі, тоді, подейкують, стає дико холодно. Від втрати крові і всяке таке. Так що не допоможе тобі палюче сонце Сьєрра-Леоне…
– І соломинка з махіто не поможе! – додає Даньо, сьорбаючи чай зі щербатої полив'яної кружки.
Стоґнєвіч іґнорує всі репліки, крім моїх.
Льотчик мовчить.