Добрий лісник вчергове повернувся з бараку розпусти, де святкували свою вакханалію 17 лісорубів і 1 прибиральниця.
– Зараз уже прийде Василь Дмитрович, тіки олів'є доїсть…
Василь Дмитрович таки прийшов. Із чотирма іншими василями-дмитровичами. Всі вони хотіли нас везти до дальнього лісництва **. Ми запхали наплічники у тепловоз. Перед тим мені вже десь тричі зривало дах і я поривалася йти до того лісництва пішки, але Льотчик хапав мене за капюшон і повертав назад: ніч безмісячна, колії засипано снігом, на мостах взагалі не ясно – ступаєш на шпалу чи в замасковану сніговою подушкою порожнечу, кругом вовки.
Кругом вовки… Ліпше вже вовки, ніж вібрації самопожирання Стоґнєвіч.
– Ну а відки ви, з Харкова? – питає котрийсь василь-дмитрович.
Ми щось мямлимо у відповідь про Київ, Тернопіль і Яремчу.
– Ну то давайте співайте шось українське! – видихає концентровані випари етилу інший василь-дмитрович. – Чи шо у вас там співають? Руські? Владімірській централ? Бо ми і руські знаємо. Так шо? Ой чий то кі-і-інь стої-і-ть!!!
Я вже й не знаю, що гірше: кінь чи централ? Мої губи стиснуті, як у дитсадківця, котрому збираються вливати до рота риб'ячий жир, міцніше, ніж анус переляканого ботаніка-цнотливця, що переплутав вхід до бібліотеки з дверима садо-мазо-ґей-клубу. По очах моїх друзів я теж розумію: кінь нє пройдьот.
– А давайте, – виручає нас раптом Льотчик, – ви ліпше поспіваєте, а ми послухаємо. Ви так файно співаєте…
І якщо якась сука ще хоч раз в житті похвастається тим, як вона екстремально гасала на ровері, стрибала з парашутом чи вихилялася на сновборді, я заціджу їй прямо в пику. Бо той, хто не пізнав їзди вузькоколійкою глупої ночі з кагалом п'яних гуцулів, котрі розігнали пращура всіх тепловозів до швидкості боліда, в той час, як жоден з них не був здатен роздивитися й носа свого кірзака й обов'язково насцяв би собі на ноги, аби приспічило, гуцулів, котрі так горлають тужливі «народні» пісні, що їм позаздрив би будь-який класик атональної музики, гуцулів, котрі говорять: «Ану, давай тримайся, зара' тебе покатаємо» – і газують на повороті понад прірвою, а твій наплічник так у ту прірву й проситься разом з тобою, бо ж він, паскуда, цупко приторочений до твоєї спини, і ти одним пальцем тримаєшся за крижаний поручень, а подумки дупою вже перебуваєш на дні прірви, аж раптом гадуєш про те, що ось вона яка, річкова тераса, так, це тераса, а ніяка нахуй не прірва – ТОЙ, БЛЯДЬ, ПОНЯТТЯ НЕ МАЄ, ЩО ТАКЕ ЕКСТРИМ. Моє і решти пасажирів життя не застраховане. Та й кому воно треба? Чистка Генофонду – справа честі для Василя Дмитровича.
– Ну та бо чо' туда в зимі їхати? їхали би літом. Шашлики, гриби, ягоди…
Я сумно думаю про те, на яких би деревах мали рости шашлики. І в травні вони би ще були сирі, а у вересні вже обвуглені. Тим часом Даньо і Льотчик одягають на голови маски-балаклави. Зер гут. Тепер ми граємо у терористів. Вузькоколійка до Бутану. Іншої Батьківщини я собі не хочу…
– Значить так, – дає настанови василь-дмитрович, і тепловоз пригальмовує, – ми вже приїхали. Видите стежку? Світло тут вроді було, але тепер нема. Нема кому зробити елєктрічест-во, курва мать.
«Б'є годинник, курва мать, треба з балу утікать…» – лунають у голові слова Попелюшки. Геніальні маяки кидає Несвідоме.
– … а як він відкриє, просто стійте в масках. І не кажіт, хто, як буде питати!
Це у Василя Дмитровича такий план залякування іншого лісника, теж Василя… Пробираємося стежкою в снігу по самі пісь-ки до хати. Стукаємо. З темної хати ні звуку. Відтак хтось чи Щось чалапає. Не кажучи ні слова, нам відчиняють. Так само мовчки дивляться на двох долбайобів у балаклавах і на трьох без балаклав. Інші василі-дмитровичі лишилися на тепловозі.