Спання в теплому одязі, в бордерських штанях, куртці і шапці – не найсексуальніша штука на світі. Біда в тому, що секс-по-тягу на це начхати – він і ватні штани проб'є. Щастя в тому, що коли всередині тебе горить вогонь лібідо, жодна чортівня до тебе не підступиться. Ну, і сусіди по нарах не заснуть – так дико розпікається довкола тебе повітря. Все стає гарячим і вологим.
Люди, котрі збираються потрахатися в наметі чи в тісній кімнаті в присутності інших людей – особливі види homo sapiens. Вони або таємні ексгібіціоністи, або свято вірять, що залишаться непоміченими, бо всі інші тут міцно сплять. Але ж ті інші – вони теж не дубові. Хоч і вдають з останніх сил ввічливості третю фазу сну.
В якийсь момент вони задовбуються грати ролі сліпо-глухих свідків і просто виходять покурити. Хтозна, може, вони теж брали участь у процесі – ну, як сайд-проджект… Так це принаймні корисно.
Але трапляються такі, що близькість цього алхімічного вогню сприймають як щось просто нестерпне. І, не розуміючи його походження («Як – ви тоді хотіли потрахатися?! Чого ти не сказала, що Льотчик для тебе… такий? Я б тоді так сильно не парилася, так би все було ясно…» © Стоґнєвіч, кілька місяців по тому) невимовно страждають.
Самі ж учасники акції трактують все з найвищих драбинок:
– Ого, яка від нас енергія їбошить… Ніхто тут не витримує. Але, знаєш, нам нема чого боятися – все, що зараз дихає в цій ночі і в цьому лісі, воно з нами заодно.
– Ага. Любі друзі, дорога родина, – погоджуюсь я з Льотчиком. – В Карпатах кожного демона знаєш в лице…
Втім, здатністю до позитивної фізіогноміки похвалитися міг не кожен.
– Дивний він якийсь, цей вуйко Василь, – прочинивши двері до кімнати, каже з темного коридору Даньо, – покряхтів трохи там у себе в ліжку, а потім різко підірвався, взувся в лижі і побіг до лісу…
З-за гори виплив велетенський місяць. Все стало чорно-білим…
Внизу рипнули двері.
Даньо навшпиньках спустився сходами на півповерху нижче. За хвилю був уже знову тут.
– Він повернувся, – прошепотів Даньо. – Або щось повернулось. Впало на ліжко, крутиться там, зітхає і стогне.
– Та ну ладно! – коли страх підходить близько, очі ріже, як від газу.
– Іди сама послухай.
Зі стріхи до кімнати злізла Стоґнєвіч.
– Я не знаю, що там, – серйозно сказала вона, – але при такому місяці видно, як з лісу до хати ведуть сліди. І сліди ці явно не від лиж.
– Слухайте, давайте спати! – позіхнула я і тут же блаженно провалилася в глибокий сон.
На ранок ми знайшли під хатою вовчі сліди й краплі крові. Які вони, вовчі сліди, я знаю ще зі школи. Картинка була така в підручнику – вовчий слід біля собачого. Тим більше собаки в лісника не було…
Ми тихо зібралися і, не прощаючись із лісником, пішки вирушили вузькоколійкою до найближчого лісництва.
– Свині ми невиховані, – сказав хтось, – попрощатися таки треба було.
– Та вже… нехай… висипається.
Такий от страх і ненависть в Магурі. Навіть зараз від цього слова в мене трохи закладає вуха. А тоді, човгаючи п'ять кілометрів засипаними рейками, я вдихала густе морозне повітря і поїдала очима межі гір і неба – моя неприкаяна душа почувалася вдома.
Всю цю історію, як і багато інших, хороших і поганих, можна підсумувати універсальною мораллю: зато прикольно потрахались.
00:00:00:15
У мого Психіатра орлиний ніс і чудові вірші. Наскільки я можу кайфувати від великих носів і розуміти російськомовну поезію. Ніс – одна з найсексуальніших частин, якщо він особливий. Римована поезія ХХ-го століття, якщо вона особлива, мене не дратує, а це вже багато значить.
– Так що, моя люба, де зустрічаємося? Мені приїхати в Карпати? – (так ніби є поїзд Москва-Карпати).
– Н-ні…
Я саме тримаюся за обривок ланця, хитаючись на відкритій платформі для перевезення лісу-крутляку. Навколо страшна темінь, друзі тримають в руках по пляшці якоїсь медовухи, а в мене в одній руці ланц, у другій Стоґнєвіч, котра на кожному мості поривається шугонути в снігову безодню, а в зубах у мене телефон, по якому я домовляюся про побачення.