Ото мрія! І залишився б, хай би батьки з інститутом і свиньми хоч показилися, та знову халепа на Гоцикову дупу. На Козленковому подвір’ї теж кінь з’явився – немолодий, сірої масті, очі сумні. Паня хвалився – у карти виграв і, хоч коняка йому ні до чого, поставив біля «мерседеса» задля понту. Гоцик побачив – умер!
– Андалусієць, – переповідав Петрові. – Їй-богу! Лоб широкий, шия довга м’язиста. Плечі з гарним нахилом. А грива ж яка…
– Звідки тут андалусійцю взятися? – не повірив ром, та до Нехаївки поїхав на коняку глянути.
Наступної ночі сірий кінь зник з Паниного подвір’я, залишивши по собі тільки зрізане сідло і купку навозу. Та нехаївці чесали язиками не про Пашчині волання, що півсела від них попросиналося до сходу, не про таємничих злодюжок і не про саму коняку. Найбільше всіх дивувало інше: як сірий кінь зміг тихо і беззвучно перестрибнути двометровий бетонний паркан Паниних володінь, бо ж не через ворота його вивели! Ворота відпадали: зсередини замикалися чудернацьким китайським замком, який без грюкоту і смиканини не підкорявся навіть хазяїну.
Паня хильнув горілки, прихопив рушницю і попхався до Гоцикового двору, бо й сумніву не мав – Гоцик, падло, вичудив! Стрільнув у повітря, перелякав свиней, що тато їх саме із загородки випустив, горлав несамовито:
– Уб’ю, сука!
Гоцикова ненька трусилася під столом на кухні, тато у свинячій загородці шукав дрина, з-за своїх парканів нехаївці виглядали, а тут тобі – стиць! Дільничний Сойка суне, хитається: що таке?!
Паня на нього рушницю: ану, геть! Сойка розстроївся: оце так до влади?! Він, бля… цілодобово на посту! Минулої ночі взагалі очей не зімкнув, бо кум причіп до трактора купив. До ранку у «Марії Магдалині»… технічні характеристики… обмивали. А тут якесь цабе йому…
Пішов на Паньку. Козел зціпив щелепи, натиснув на гачок. Я-ак бабахне у дільничного набоями на кабана. Сойку відкинуло – лежить посеред двору, червона калюжа ландшафт вирівнює. Паню не попустило – ще більше роз’ятрився. До Гоцикової хати пішов…
– А тепер тебе, сука, покладу…
Та дільничному лише плече порвало в лахміття. Підскочив, очманілий, ухопив ніж, що він на лавці лежав, бо Гоциків тато щоранку тим ножем свиням буряк і моркву рубав, підскочив до Пані – як садоне ножем у спину.
– Козел, бля… Тебе заарештовано!
Паню Козленка ховали наступного дня. Панькина мати валялася на землі біля труни, голосила, поки не знепритомніла. Панькин тато хитався, чорний, – не підійти.
Нехаївці скорботно товклися біля Козленкового пишного двору і геть не заздрили. Перешіптувалися: кажуть, Сойку у райцентрі прооперували, руку врятувати намагалися. Косували на Гоцика: усе через тебе, халамидник!
– Та не брав я тої коняки, – буркнув знічено.
Труна, блідий спокійний Панька у костюмі з краваткою – усе те здавалося дурним недоречним сном, що варто лише головою мотнути, як тій коняці, – розсіється. Вони з Панькою все життя ворогували-билися, але ж… не до смерті.
– Не бреши! Де вночі вештався?! – хижо прошепотіла баба Зіна, що її хата по сусідству із Гоциковою. – Бачила-бачила, як увечері з дому пішов, так усю ніч десь і проваландався!
– Зі мною був. Усю ніч, – почув.
Озирнувся – Тайка.
– Ах ти ж лахудра! – Тайчина мати ухопила доньку за волосся, потягла від похорону. – Ах ти ж, ганьбисько моє!
А Гоцик усю ніч на Сеймі рибу глушив… Під ранок продав усе, що поглухло, перекупникам на трасі, і поки у Нехаївці востаннє лютував Паня Козленко, пив з торгашами горілку, у пилюці геть увесь від автівок, що мчали трасою. До села повернувся, як забава уже стекла кров’ю.
– Халепа… – щиро шкодував за Панькою. Порожньо без Паньки у Нехаївці, односельці косують недобре, наче на ньому кров. У дупу пекло – геть, геть!
На хутір до циган подався – отам його люблять. Обійняв Лорда, дав хліба Ванді і Кассіопеї, мале лоша по гриві. На лаву у стайні присів, гребінець узяв – хвости красеням порозчісувати. А на гребінці сірий волос.
– Де андалусієць?! – кричав-захлинався, Петра за шкірку. – Куди коня подів?! Кажи, бо вб’ю!
Роми навалилися на Гоцика всім кагалом, разом зі старими-жінками-дітьми, на землю повалили, били-ґелґотіли:
– Ракло! Дур амендар! Гаджьо немитий! Пішов геть! Щоб ніколи не повертався!
Дужий Гоцик легко розкидав ромів, хотів було вхопитися за сокиру – стирчала у колоді на Петровому подвір’ї, – а тут Панька перед очі. Спокійний, блідий. У костюмі…
– Ти… Ти… сука! – тільки й кинув Петрові. Пішов геть.
– Ей, гаджьо! – гукнув той Гоцикові вслід. – Чуєш?! Хіба ти не хотів андалусійця з полону визволити?! Погано йому там було. Ой, погано…
Гоцик зціпив щелепи – що казати?! Хотів би…