– А де мені бути? – розсміялася Тайка.
Гоцик насупився, штовхонув ногою хвіртку, посунув на вулицю. Руки в брюки, мовляв, зараз роздивлюся, якою ти тут у нас стала. Голову набік, очі примружив.
– Чого гасаєш?
– До траси їду. Мамка там молоко й сметану продає. Час забирати, – сказала Тайка.
Траса… Найнадійніший зв’язок Нехаївки з цивілізацією. Від траси до села – дев’ять кілометрів розбитого шляху, але нехаївці з дня у день долали їх, везли до стихійного базарчика на перехресті все, що виростили на городах і виловили у Сеймі. Дивись, якась з автівок зупиниться, скуплять подорожні бурячки-моркву-картопельку, свининку, рибку, молочко-сметанку.
Тайка поправила шолом.
– А сам тут чого? – запитала.
Якби ж Гоцик знав. Мордяку скривив, мовляв, тобі яке діло?
– До траси підкинеш? – запитав раптом.
– Сідай, – розсміялася Тайка, вказала на місце позаду себе.
Гоцик заскочив на моторолер, обійняв Тайку.
– До моєї хати спочатку на хвильку, – прохрипів дівчині у вухо, бо відчув, як невтримне бажання викручує суглоби: Тайчині сідниці поміж Гоцикових ніг.
Моторолер – найсексуальніший транспортний засіб – заторохтів порожньою вулицею, тільки посилював жадання: вібратор, їй-богу!
– Тайко… Чуєш? – запитав Гоцик, коли драндулет зупинився біля батьківської хати. – Ти заміж вийшла?
– За кого? – Тайка зняла шолом, довге біляве волосся розсипалося по плечах. – Паню Козленка вбили, а ти…
– А я що?
– Казав, за мене йди. Не пам’ятаєш?
– Ні, – збрехав Гоцик. Проковтнув слину. – А давай зараз… Спробуємо…
– Пішов ти, – насмішкувато відповіла Тайка.
Гоцик знітився.
– Ну… І чого викобелюєшся? – буркнув. – Ще на Панчиному похороні на все село ляпнула, що зі мною всю ніч бавилася.
– Значить, про Козленків похорон пам’ятаєш, а як мене заміж кликав – не пам’ятаєш? – розреготалася Тайка. – Ох, Сьомко! Та кому ти такий здався!
– А ти не пробувала, який я! Звідки тобі знати? – геть рознервувався. Пішов до подвір’я. – Стій, не їдь. Тільки рюкзак візьму.
У порожній вітальні присів край круглого столу: далі куди? Наштовхнувся поглядом на мотузку – одним кінцем прив’язана до труби опалення, другою – до торшера у протилежному куті. На мотузці – випрані чисті татові труси і шкарпетки. Висіли – сумні – навпроти веселих маминих світлин.
«Оце б тато вдома не залишився, не мав би я куди й повернутися», – подумав тоскно.
Пішов батьківською хатою, наче раніше не бачив ніколи.
Кухня. Чисто й тоскно. Замотав у целофановий пакет чималий шмат сала. Сухарі разом з полотняною торбиною прихопив. Ніж. Кружку емальовану.
Спальня. Двомісне ліжко застелене веселим пістрявим покривалом, зверху подушки пірамідою. Ніби й не лягав тато на те ліжко без мами. Ніби двох чекало. Поряд кушетка мала. На ній рядно, ковдра старенька – тут тато маму чекає?… Засумував. До своєї кімнатки. Чисто. Й пилюки немає. Вправний ріелтор вигукнув би: «Заходь і живи!» Он воно як. Диванчик рідний, шафа, письмовий стіл і ціла купа згадок про Гоцикові сподівання: зламана гітара, футбольний м’яч, плівковий «ФЕД», карти зоряного неба, атлас кінських порід і іржаві підкови Кассіопеї…
Набундючився. Повернувся до вітальні: де рюкзак? Повкидав усе гамузом – сало, сухарі, ніж, кружку – до шкарпеток-трусів-футболок.
Мимоволі потягся до веселих світлин – візьме одну з собою. За фотокартками у атлантичній мушлі – грошики. Перерахував: ти дивись! А тато немало на свинях заробив. Мить подумав, поклав до кишені три сотні зелених. Акуратно прикрив мушлю фотокарткою. Зиркнув у бік свинячої загородки – там тато. Чи попрощатися?…
– Тату, гроші маєш? – гукнув старому, що той саме свиняче лігво вичищав. Став біля вонючої купи, ніс не затуляв.
– Хто працює, той завжди копійку має, – відказав тато.
«Позич трохи!» – хотів було. Вчасно язика прикусив. Знав відповідь: «Сам зароби!»
– Ну… То я пішов.
– Куди? – не втримався старий. От ніколи в душу не ліз. Тільки бурчав: усе йому криво! А тут… Граблі кинув, розігнувся – сивий-сірий. На сина насторожено глянув, і Гоцикові здалося – сльоза в очах.
– Та куди… За борщем! – розгубився.
Тато враз потьмянів, наче меншим став. Вуста підковою вигнув і відвернувся. Гоцик приголомшено дивився у татову спину: що за фігня?! І «прощавай» не скаже?
– Тату… – гукнув.
Татові плечі здригнулися. Пішов через загородку до городу, ніби не син батьківський дім покидав, сам кудись лупився. Переліз через огорожу загородки, посунув городом до лісу. Ламав суху кукурудзу, шляху не бачив.