Гоцик мотнув башкою збентежено: він теє… ненадовго… І гроші… тільки позичив…
– Тайко! – сказав дівчині, що чекала на нього біля двору. – Злізай! Я за кермо.
– Новини України! – здивувалася Тайка.
– Злізай, кажу, бо як позаду сяду, трахну тебе і до траси не доїдемо.
– А-а-а… Голодний, – розсміялася Тайка, зіскочила з моторолера.
– Не те, щоб украй… На будь-що не кинуся. – Гоцик осідлав моторолер, відчував на плечах міцні Тайчині руки. – Але з тобою б…
– Мрій, Сьомко!
– А що там мріяти… От повернуся і женюся на тобі.
– А! Таки пам’ятаєш!
– Чекати будеш? – сказав раптом, аж сам здивувався: і яка сила за язик смикнула?!
– Та я старою стану, поки у тебе лабуда з голови вилетить! – Тайка буцнула кулачком по Гоциковому плечі. – Рушаймо, бо мамка, певно, примерзла вже до табуретки на трасі, поки я тут з тобою…
Моторолер підскакував на ямах розбитого шляху, Гоцик посміхався якогось біса, наче від того, що у морозному листопадовому дні спині тепло від тіла норовливої Тайки – припала, обійняла міцно, аби з драндулета не звалитися – серцю теж тепло…
На трасі біля повороту на Нехаївку – ще той гармидер. Баби на стільчиках порозсідалися, на землі газетки порозстеляли, на них усе впереміш – від пластикових пляшок з молоком та кисляком, сиру та сметанки до картопельки, бурячків, моркви. Поряд тітки з каструлями та термосами.
– Домашня печеня! Варенички! Пиріжки з лівером! Чай-кава…
Неподалік стоянка далекобійників. Зупиняють автівки, сунуть по печеню-варенички.
– Пиріжки свіжі?
– Та побий мене Бог! Зранку ліпила…
Гоцик зупинив моторолер на перехресті – з одного боку баби торгівлю ведуть, з іншого далекобійники у голі кущі сцять. Роззирнувся. Пику скривив – приїхав?
– Куди поспішаєш, Сьомко? – спитала Тайка. – До Києва?
– Та ні… – усе нишпорив поглядом.
Знітився. Дістав з-за пазухи три сотні зелених.
– Чуєш, Тайко. Батькові моєму гроші передаси? – видушив. Тайка мотнула білявими пасмами.
– Ого! Багатий…
Сховала гроші у кишеню. Гоцик зітхнув, ніби світ – біда, посунув до далекобійників. Зупинився кроки за два.
– Тайко! Чуєш? А тобі чого привезти?
– Звідки?
– Та… звідкись.
– Щось їхнє…
– Чиє «їхнє»?
– Ну звідти… де будеш, – розреготалася Тайка.
Гоцик знизав плечима – геть дурна! – пішов до стоянки, де великі вантажні автівки скупчилися, як гусінь на щедрому листі. Одні – закриті, біля інших водії збилися в зграю, палять, сміються, варенички наминають. А край траси білий «шміц» двигуном гуркоче. Їде?
Гоцик заспішив до автівки. Стуконув у дверцята кабіни.
– Чого тобі? – визирнув неголений чоловік років сорока.
– Куди прямуєш, командире? – спитав Гоцик.
– На Луцьк.
– Підкинеш?
Водій примружив очі, зиркнув на Гоцика прискіпливо.
– Грошей не маю, – уточнив той.
Неголений усміхнувся скептично, мовляв, тільки й мріяв я, що про твої гроші.
– Залазь… – наказав.
«Шміц» важко посунув на захід. Гоцик дивився на сірий, як безнадійна буденність, шлях, все силкувався віднайти в душі хоч краплю захвату, що він мав би охопити мандрівника на початку подорожі у невідоме і невизначене. Та всередині хлюпало тільки понуре важке роздратування.
– Справи у Луцьку? – почув голос водія.
– Я Гоцик, – бовкнув.
– Мирослав, – відказав той. Зиркнув на компаньйона зацікавлено. – Я тебе підібрав, бо ти щирий. Збрехав би, що маєш гроші, – не взяв би. Справи у Луцьку? – перепитав.
– Дівчина, – збрехав Гоцик.
Мирослав закивав – ох, ті баби…
– Я свою аж з Польщі привіз, – усміхнувся. – Ціле діло. Неподалік Хелма село є… Жмудзь зветься. Отам вона і жила, поки одного разу не застрягла під Хелмом на своєму драндулеті. Їду, дивлюся… Стоїть «трабант» старезний… Думав, може пшеки якусь виставку ретроавтомобілів замутили… А навколо тарантайки дівчина крутиться – капот підняла, ключем по двигуну стукає… Цирк! Ну, я і зупинився на свою голову…
Замовк, дістав з кишеньки сонцезахисного козирка фотку, простягнув Гоцикові.
– Ванда моя. Десять років разом.
– «Мерс» кльовий, – ляпнув Гоцик, бо на світлині пишногруда гордовита жіночка років тридцяти з осиною талією і густим темним волоссям, заплетеним у косу, стояла поряд із хетчбеком А150.
– У моєї жінки все найкраще, – похвалився Мирось. Розсміявся. – А татусь її… Пан Кошторівський… І досі на «трабанті» розсікає. Як тільки та пластмаска рухається?…