І вечори щезли. І дні. Й ночі… Один нескінченний нічір. Макар тепер і не пам’ятає, якого тоскного дня вигадав це слово, поєднавши у ньому глуху ніч і безнадійний вечір. До п’ятої в його житті ще блимав тьмяний напружений день — перспективна метушня у депутатському кублі окреслювала сходинки до багатих мрій, нові знайомства віщували спрощену систему підходу до тих сходинок, та й Марта вдень — хоч сиділи в одному кабінеті — ніяк не виказувала справжніх почуттів до юного колеги Олександра Макарова. Та о п’ятій робоча днина добігала кінця. Макар сідав за кермо новенької «кіа», гнав до дворівневих апартаментів біля цирку і розумів: от і нічір — ніч, і тільки за нею вечір. Не було в тому ніякого парадоксу. Відразу після дня в механіка починались години глупої чорної ночі: люди, рухи, птахи і звуки зникали, у чотирьох глухих стінах чекав ненаситну стару корову, щоби пасти і пасти, годувати й годувати брудними пестощами до смерку, і, коли та врешті насититься й захропе, констатувати утомлено: а ось і вечір. Нарешті відпочинок після виснажливої праці… А там і день, коли він… братиме від неї. Та за два місяці вечори щезли. І дні. Й ночі. Один нескінченний, виснажливий нічір — безпорадна полохлива метушня у безнадійній темряві.
— А пофіг! Є заради чого! — непевно підтримав себе.
Вкинув до шухлядки записничок, грюкнув — туалетний столик ходором: зарано здаватися! Була робота, починається гра. Тим цікавіше! Він свого задурно не віддасть. У дзеркало гордо — Олександр! Звабливе тіло, тужні очі, розумна башка грандіозні плани снує. Довго би дивився, та навколо лиця зла муха — усе: з-з-з… Відмахнувся — пішла!
Виматюкався — на кухню. Травицю заварювати. Оце на неї тепер усі надії. Кореєць Чен обіцяв фалос-твердиню після дози відвару зі смердючого зілля. Цього дня Макар геть не збирався експериментувати — хотів лише відкрити пакетик, понюхати… Та клятий записник навідмаш — час! До появи Марти лишалося години зо дві…
— Будуть тобі брудні танці…
Саня Макаров не студіював Фромма. Самотужки вивів: еротичні стосунки — прояв волі. «Ще й якої!» — пожалівся би філософу.
Націдив у склянку вонюче пійло, випив без вагань. Ну, от і все. Зараз хімія пробудить фізику, він дочекається коханку, надсексуально доведе: не треба нічого рахувати, люба! Іншого такого собі — удень із каганцем не знайдеш…
До появи Марти лишалося з годину, не більше. Макар упав перед телевізором, увімкнув музичний канал — з дев’яносто відсотків кліпів тягнули на щось середнє між грубою еротикою і легкою порнухою. Відімкни звук, щоб не дратуватися співами, і — прошу! Збуджуйся.
Відрубав звук і… почув, як верещить мобільний. Три пропущені. Марта.
— Алло…
— Коханий. Ти вдома? — незвично обережно запитала Марта.
— Я хочу тебе, сонце, — сказав Макар. Він називав її сонцем — чудовиськом середнього роду, на яке без сліз дивитись неможливо.
— Любий… Терміново збери усі свої речі! Тільки не в шафу! Краще склади в сумку. А сумку… У комірчину біля кухні. Прошу, впорайся швидко.
Макар ледь не впав.
— Що сталося?
— Нічого, коханий! Ділова зустріч. Так склалося — мушу провести її на… твоїй території. Ти ж не проти?
— Безумовно… не проти.
— От і гарно. Тільки заради нас, любий! Тільки заради нас!
— Та добре, сонце. Кави заварити? За який час будете? Гостей багато?..
Марта не відповіла. Макар скривився з прикрістю: може, вона ще й глуха?
— Марто…
— Не треба кави, любий, — пролопотіла. — Зустріч дуже важлива і дуже… приватна. Ти не міг би… піти кудись… години до десятої… вечора…
— Може, одразу й сумку з речами прихопити?
— Ну, навіщо ти так, Сашко?! Я заради тебе, заради нас стараюся… Якщо про наше кохання знатимуть інші… Це тільки зашкодить.
— Ясно.
— Коханий…
— Мене не буде.
— Не лякай мене. Я зателефоную… коли скінчу. Добре?
— Безумовно, — процідив Макар і ввірвав зв’язок.
Вересневий вечір дурив — літо, розливав теплу кров помираючого сонця. Вона притишувала звуки і рухи, ворожила — спішити нема куди, допийте спочатку цей день.
Макар кволо сунув у бік цирку, дивився на щільний потік автівок. Здавалося, вони не по заторах скніють — неспішно сунуть верблюдами у нескінченному каравані, набиті більше жаданнями й мріями, ніж людьми й крамом, і навіть пронизливі сигнали потягів від близького залізничного вокзалу не псували ілюзії несподіваного і нелогічного спокою. «Куди я йду? — думав байдуже. — І чому мені усе пофіг? Може, трава так діє?..»