Одного дня наважився.
— Марто! Я навіть радий, що з тою фабрикою усе так повільно вирішується, — сказав.
— Чому? — здивувалася Марта.
— Ще маю час відмовитися. Точніше, я точно відмовлюся, сонце. Зайве стараєшся.
Почервоніла до скронь, вирячила очі — оце тобі маєш! Вона жили рве, усим ризикує, а він ще розмірковує.
— Не розумію тебе, любий… У чому справа?
— Ти головного не кажеш, сонце! Скільки те коштуватиме і хто платитиме? — ва-банк. — У мене грошей немає. Твої не візьму. Я не альфонс, Марто! Ти й так зробила для мене… немало. Певно, тисяч тридцять уже витратила на мене…
— Двадцять вісім тисяч триста доларів, любий, — ляпнула педантична Марта і тим ледь усе не зіпсувала.
Механік сіпнувся, підскочив.
— А ще живу безплатно у твоїх апартаментах! Виїду! Гроші… поверну! Усі до копійки! Ти ж з роботи мене не виженеш, Марто? Чи… дарма сподіваюся? Ти вже скажи мені все, бо мальчіком почуватися став!
— Сашко! Сашенько! — учепилася у нього. — Ти все неправильно зрозумів. Ну, як ти міг подумати?! Не треба нічого повертати. Хіба близькі люди не допомагають одне одному? А скільки ти для мене зробив!
— Що я для тебе зробив? — щиро здивувався механік.
Практична Марта замовкла. А й справді?
— Ну… Не варто все вимірювати грошима…
— Не можеш знайти аргументів?
— Я люблю тебе.
— Ні, сонце! Це я люблю тебе! А ти… — Ох і ризиковий. — Ти рахуєш…
— Сашко! — обхопила його руками, притулилася.
— Не збуджуй мене, сонце! Не хочу! — Хитрий.
— Прости! Ну прости… Стільки років усе одна й одна. Звикла рахувати… Не буду! Йди до мене!
— Ні!
— Коханий…
— Облиш, Марто! — відштовхнув її. Зиркнув похмуро. — Ця розмова давно назріла. Фабрики не буде. Точка.
— Та чому? Я позичу тобі гроші.
Лізла до нього, тягнула руки. Душа співала. Ох, і файно розмову раптом повернуло. Марта мізки парила, ніяк насмілитися не могла сказати Сашкові, що дасть йому гроші на фабрику в борг. Ні, справа була не в самих грошах. Прив’язати міцніше мріяла. Надовго. А він сам… Наскільки ж Мартина людина! Вона з першого погляду зрозуміла: її людина!
— Позичиш? — Макарова душа співала. Будуть гроші! І фабрика буде! А що потім — тепер не так уже й важливо. Може, Марта раптом помре. Чи ще якась приємна халепа…
— Так, любий. Позичу. А ти віддаси. Потім. Добре?
— Скільки?
— Триста тисяч…
— Доларів? — злякався механік.
— Гривень, любий. Смішні гроші…
— Смішні… — Серце упало. — Хіба за такі гроші продають фабрики? Хай навіть такі невеличкі, як «Есфір»?
— Ми ж із тобою не пересічні громадяни. Нам Володимир Гнатович помагає, — збрехала. — То домовилися?
Кивнув, наче рот багнюкою заліпило. Є! І страшно… Ні! Моргана правда: треба вбити страх. Та й хто знатиме, що він винен Марті…
— Чудово! — почув голос коханки. — Напишеш розписку, і наша угода…
Макарові здалося: не розчув. Розписку? Клята Марта.
— Безумовно, — підтвердив серйозно.
За хвилину Марта акуратно вкладала у прозорий файл аркуш паперу з письмовим потвердженням: Олександр Макаров позичив у неї триста тисяч гривень і має віддати їх на першу Мартину вимогу.
— Сподіваюся, завтра не вимагатимеш? — запитав підозріливо.
— Формальність. Стандартна форма, — знизала плечима обережна Марта. — Не зважай, любий. Коли зможеш, тоді й віддаси. Нам ще треба її викупити, ту фабрику…
Аби усе пройшло без збоїв, у Мартиному плані залишався останній крок, четвертий, — знайомство Сашка з полковником Бакланом, а також їх обох з американським громадянином Голобородьком. Для кожного з трьох у Марти малася своя версія подій, тож хвилювалася вкрай.
— Чоловіки… — дратувалася. — Бовдури! Аби хтось не ляпнув зайвого.
До діла підійшла ретельно. Спочатку привела коханця на фабрику. Пану Голобородьку сподобався незворушний, як Будда, майбутній молодий хазяїн з розумними очима — його не збила з ніг ціна питання у півмільйона баксів, він поважав шитво і не збирався перепрофілювати «Есфір». І де йому знати, що перед зустріччю Макар пройшов суворий інструктаж коханки: нічому не дивуватися, нічого не заперечувати, з усім погоджуватися. Так і робив, а волосся дибки: «Блін! Про які півмільйона баксів мова?!»
Тим часом стараннями Марти американський громадянин познайомився з полковником Бакланом у материній квартирі. Баклан знав суть плану, тож усе пройшло гладесенько і навіть закінчилося чаюванням у вітальні.
За тим — суперскладне завдання. Баклан, Макар і Марта мали повечеряти в «Егоїсті». І тільки задля того, щоби полковник допетрав, коли мова зайде про фабрику і про те, що платять за неї його грошима: Макар і Марта виконують замовлення Сердюка, Баклану з того діла перепадає квартира, тож сіпатись і задавати зайвих питань не слід. Зокрема й Сердюку. Макар, натомість, не повинен був зрозуміти, що Марта не вкладає у справу жодної своєї копійки.