Зупинився біля підземного переходу поряд із грудастою тіткою — у кожній руці по п’ять букетиків волошок, під ногами — відро синіх квітів.
— Цвіти, цвіти! — вигукувала неоковирне.
— Мальчік! Цвіти не треба? — запитала Макара.
— Давайте…
— Двадцять!
У Макаровому портмоне — самі сотні.
Грудаста тітка роздратовано пхикнула — знову сотня! — заходилася шукати здачу. Мигцем оцінила Макара, поманила пальцем.
— Дєвочку хочеш? Давай, пограйся… Недорого… І мені добре: однаково здачі давати нічим.
Макар прислухався до себе: хімія нахабно ґвалтувала фізику. У горлі стало гаряче. І навіть грудаста тітка здавалася… сексуальною.
— А дєвочка хто? Ти?.. — запитав уїдливо.
Тітка реготнула — жартівник! — кивнула на худе дівча років чотирнадцяти у легкому сарафанчику — сиділо на парапеті циркової огорожі, гризло насіння, плювалося червоними від помади губами, роздивлялося клоунів на афіші.
— Давай, давай… — умовляла тітка. — Пограйся… У нас тут квартирка за рогом…
— Ну, давай…
За п’ять хвилин у під’їзді звичайної п’ятиповерхівки поряд із пафосним будинком Марти двоє туберкульозних мужиків із синіми від зонівських наколок руками притисли механіка до стіни. Один тримав за горлянку, другий вправно вивертав кишені. Портмоне, годинник, мобільний…
— І в рожу йому дайте! — нахабно вигукнуло дівча. Поруч тирлувалося, спостерігало.
— Пельку заткни! — цикнув один із мужиків. Посунув геть услід за другим, та потім чогось обернувся, харкнув Макарові під ноги і таки врізав. У живіт. Під ребра.
Макар задихнувся і впав на підлогу.
До цього дня механіка Макарова били тільки раз у житті. Гоцик. По ділу. Гоцик взагалі зробив для нього немало добра…
Макар лежав на запльованій підлозі чужого під’їзду, паморочилося… Та він бачив: горобці цвірінчать, сонце у вікна… Орендована квартирка на Костянтинівській — вони розкошували там утрьох: він, Гоцик і Люба. Гоцик знущався з філології в універі, Люба вивчала соціологію в Могилянці, а він, Макар, мав стати механіком після «Політехніки». Голота! Один на трьох провалений диван, пиво і цигарки на останні. Вони з Гоциком любили Любу. Не зізнавалися — ні їй, ні собі, ні один одному. А Люба кохала красунчика Макса. Він приїжджав по неї на крутому «мазераті», і Макар із Гоциком давилися пивом, підглядаючи, як Люба летить до любого. Вона боялася здатися Максу недолугою і затурканою… Вона соромилася власної цноти. Вона обрала Макара, і він погодився на той дивний секс не заради Любиної любові до Макса. Без надій сподівався стати для рудоволосої гордійки тим єдиним мужчиною, до якого вона обов’язково повернеться… А Люба… щезла! Зникла без сліду, і Гоцик, замість їхати додому, узявся шукати Любу. Ні, він не просив механіка стати поряд. Він навіть глузливо всміхнувся, коли побачив зібраний рюкзак і квиток додому… І Макар залишився. Пошуки привели до Любиного коханого Макса. Від Макса ланцюжок довів до його жирного тата — впливового нардепа Володимира Гнатовича Сердюка, а поряд із нардепом намалювалася його помічниця Марта, енергійна жіночка років сорока. І отут… Тут скажений, як ведмідь по весні, Гоцик запанікував: упізнав у гладкій тітці з обвислим задом випадкову коханку, з якою переспав півроку тому на політичному ґрунті, шукаючи швидкого заробітку. І вперше попросив механіка:
— Макар! Візьми на себе Мартазавру, мать її… Розпитай… Може, знає щось про Любу.
Гоцик називав Марту страшною, як первісні жахи, Мартазаврою і знав її сексуальну примху: любила стара корова, коли коханці їй потилицю чухають. Із тим знанням Макар і пішов на зустріч із Мартою…
Так… Гоцик зробив для Макара немало добра… Й трьох місяців не минуло… Гоцик, певно, й досі скніє на Костянтинівській, бігає в універ, а механік… Перейшов на заочний, живе у дворівневих апартаментах коханки Марти і — отака іронія! — працює помічником того самого нардепа Сердюка, чийого сина так любила Люба… Побачили би вони його зараз…
Зіпнувся на ноги.
— Ні, не зараз… — у животі дірка. «Бріоні» — ганчірка, туберкульозна слина на штанях. Козли…
Визирнув із під’їзду, наче двійко з наколками і хвойда й досі поруч. Нікого. Скосив очі у бік Мартиного будинку… Біля нього саме зупинився звичайний для бідних чиновників «мерседес» CL-класу. Із салону випурхнула весела, як весняна пташка, Марта, за нею на світ божий поліз дебелий, схожий на обкусану картоплину дядько з погонами полковника на міліцейській формі. Махнув водієві — відпочивай, посунув до апартаментів за пташкою услід. Парочка аж ніяк не скидалася на ділових партнерів…