Макарові — те саме в голову. «Нарешті скинути…» — зривав із тіла одяг, кидав на підлогу.
— Сашко… — напружена Марта побачила на животі голого коханця великий синець під ребрами. — Що сталося?
Він би красиво, барвисто… Троє моторошних, дужих… Зброя, кулаки, слів не знали… Били — наче вбити мали. Гроші, годинник, мобільний. Він захищався… Одному точно щелепу зламав… Аби менти в цей час не розслаблялися у товаристві легкодоступних жінок…
Зиркнув на коханку сторожко — простягнула руки, йшла до нього, сльози на очах.
— Сашко… — любов’ю щедрою. Нікому свою Сасуньку не віддасть.
Механік відчув: у голові забулькала пекуча бурда, полилася судинами — у вуха, у ніс, у вічі… Залила красні мрії, амбітні плани, гарчала: убий. Задихнувся гарячим, вишкірився… і раптом кинувся на Марту. Викручував руки, тягнувся до горлянки, повалив на підлогу, та словами діла не зіпсував.
— Ти — моя… Ти моя жінка! Моя!
— Сашо, Сашо… — В очах жах.
— Уб’ю! — Замахнувся.
Марта вчепилася йому в руки.
— Коханий! Я ні з ким! Ні з ким! — Линула до нього. Тулилася, обіймала, обціловувала голий торс, синець, ребра… — Коханий… Доле моя… Ну як ти міг подумати… Хіба я могла б…
Відштовхнув. Ледь на ноги зіп’явся — несподівана лють випила сили, та градус не знизила. Трусився. Руки діла просили — взяти би щось у ті руки, важке щось… Дати би тим важким Марті по маківці, щоби не думала: він — не «мальчік»… Злякалася, певно. Зиркнув на Марту недобре і… очам не повірив. Незграбно совалася по підлозі, встати намагалася, зойкала, та очей від Макара не відводила, і в тих очах світився відвертий тваринний захват вдячної жертви: бери мене… Макар вишкірився хижо. На кінцівках проросли пазури. Зуби засвербіли — клики лізли. Стрибнув до Марти, ухопив немалу тушку — кілограмів дев’яносто таки мала, — поволік до дивана.
— Ти моя! Зрозуміло? Тільки моя! — шипів.
Зривав з коханки одяг, гарчав — звір. Кинув на диван, упав на тушку — ґвалтував люто й безжально. Ото приблизно так, як туберкульозні мали би, коли б ключі від апартаментів поцупили.
Марта не пручалася, тремтіла холодцем під молодим пружним тілом, очі на лоба, щелепа відвалилася. «Бог! Він Бог!» — не відчувала болю, стогнала: тваринне збудження вивільнило залишки молодих соків: ширяли судинами, дарували відвічний захват жертви.
Макар не аналізував учинків, ламав коханку, кусав, шкрябав, аж поки не задовольнився, не упав на диван — ще тремтячи, збуджений, але уже розслаблений, затятий: моя…
Марта схлипнула — Матінко Божа, оце любов… Аж потилиця зопріла. «Сасунька моя!» — припала. Цілувала-пестила, аж губи попухли. Оце любов!
— Ти тільки моя… — він ще не охолов.
— Тільки твоя! Навіки! Божество моє неймовірне! Сашенька… Як же ти міг мене приревнувати? Я би ніколи… Та й хто з тобою зрівняється? Тільки ти в моєму серці! Тільки ти! — белькотіла радісно.
Макар звівся на лікті — лев. У вічі зазирнути, убити владним поглядом — ані кроку вбік! Лікоть заялозив на чомусь вогкому, липкому. Зиркнув — прямо під ліктем чужа сперма. Міліцейський полковник Баклан був неохайним не тільки на службі…
Макар почервонів, серце упало — отака, значить, гра… У несподіваній тиші тільки — з-з-з… У кутку вікна у добре структурованому, майже невидимому павутинні билася чорна муха. Макар дав би голову на відсіч — та сама, що сьогодні вдень усе кружляла навколо нього…
— Скоро зима… — сказала Марта.
Зима залила Макарове життя безкінечним, нікчемним нічором. Нічого не відбувалося. Чорти забирай — нічогісінько! Наївний: він-бо думав, варто лише ускочити у депутатське кубло, і багатющі перспективи реп’яхами рясно чіплятимуться до нього. Та день складався з дріб’язкової безглуздої метушні: за відсутності шефа (Сердюк жував життя у Брюсселі) трійця його помічників — Марта, іміджмейкер Рома Шиллєр і сам Макар — старанно імітували енергійну діяльність: крутилися в Раді, перебирали папірці і навіть підготували законопроект від імені шефа. А Рома Шиллєр ще й горбатився на шефового тестя: книгу під його диктовку писав. Та жодна з тих справ не віщувала механікові карколомних перспектив. Гроші уже не радували — зарплатня у півтори тисячі баксів на додаток до Мартиних щедрих вливань здавалася образливим дріб’язком на тлі депутатських «мерсів» і «бентлі». Практично безплатні розкішні обіди у радівській їдальні уже не викликали відчуття причетності до кола обраних, а постаті помічників інших нардепів породжували тривожні запитання. Макар швидко поділив отих на дві категорії: обережних старих пердунів у потертих піджаках — в один бік, молодих хвацьких хлопів із самовпевненими поглядами — у інший. Перші старанно приховували, що лузери. Що активне життя їхнє позаду, що хочуть спокою й твердого ґрунту під тремкими ногами, що ніколи не рипнуться відстоювати власну позицію і прагнуть тільки одного: до скону тертися біля депутатського тіла, виціджувати із нього малі крихти переваг особисто для себе, годувати себе й людей навколо перекислими казками про власну значущість. Вони любили називати себе не просто помічниками — науковими консультантами, експертами… Молоді відверто зневажали старих. Моторні — завжди устигали першими відреагувати на будь-які події, аби продемонструвати хазяїну власну компетентність та діловитість. Тягали важкі стоси паперів — «сьогодні ми розглядатимемо законопроект №…», писали виключно авторучками «Монтеграпфа», мали добірні шкіряні кейси й ще геть не затерті піджаки. Та в очах і перших, і других Макар читав хвалькувате задоволення власним статусом. Вони бачили файний фініш там, де механік промацував можливості старту, тож про що з ними?.. Самі визначили себе маленькими — не роздивитися.