— Поважаю, поважаю…
— За що? — Макар не міг пригадати, що такого особливого бовкнув учора Шиллєру. Голова розвалювалася.
— Ну… Мужик!
Макар зиркнув на світлину на стіні. Напружився.
— Тобто?..
— Ти ж не вирубився вчора, як ото я! — нахабно усміхнувся Шиллєр.
— Ти був не останній, з ким я вчора бухав, — буркнув.
І то правда. Вчора він ще багато чого встиг. Залишив п’яного Шиллєра у депутатському кріслі, автівку біля депутатського офісу на Печерську — куди п’яному за кермо? — викликав таксі. Поки тупцював на порозі офісного центру, ловив дрижаки березневої прохолоди, дурним бавився — роздивлявся автівки, вибирав, яку би хотів мати. Ні, «мерседеси», «лексуси», «бентлі» та «мазераті» для людей без фантазії. Він купить витончений елегантний «ягуар». І Марті в ньому місця не знайдеться… І придуркуватий Рома Шиллєр зійде заздрісною слиною…
Коли поряд загальмував іржавий «ланос» — таксі викликали? — навіть образився. Цирк!
— До цирку…
Їхав, дратувався: чому кляте життя щохвилини нагадує: знай своє місце, хлопе!
— Подивимося… — вийшов біля підземного переходу, почвалав у бік Мартиних апартаментів, та раптом на парапеті біля цирку побачив худе дівча з червоними від помади губами — сиділо собі, гризло насіння, наче не ніч — білий день.
— Ось ти й нарвалася, сучка!
Макар устиг ступити лише кілька нетвердих кроків, коли дівча підхопилося, гайнуло у підземний перехід.
— А-а… Рятуєшся?.. Не вийде! — Хмільна лють у скроні.
Слідом біг. Вискочив на поверхню біля універмагу «Україна» — де?! Дівча спокійнісінько стояло біля фургончика з шаурмою, з апетитом жувало грубий бутерброд, з якого стирчали стрілки зеленої цибулі, залишало червону помаду на скоринці черствої булки.
— Зараз… Я тебе нагодую… паскуда! — Хитався-сунув…
Зі спини підкрався. Ухопив дівча за руку.
— Ну… Привіт, красуне!
— Шо нада? — Дівча відреагувало миттєво — колінкою механіку в пах, бутербродом у пику.
Він сміявся, як дурний, не відпускав малу. Смикав до себе.
— Шо нада? Тебе, сучко мала! Забула, як минулої осені твої другани мене у під’їзді розділи? А хто мене туди заманив? А? Згадала? Лягай, стерво! Отут я тебе…
— Та без проблем! У мене сифіліс! Поділюся безплатно.
— А! Відмазуємося… Не допоможе, падло вокзальне!
— Саня! У неї справді сифіліс… — почув за спиною. — А може, вже й СНІД.
— Може, і СНІД, — підгавкнуло дівча. — Мені в падло перевірятися…
Механік озирнувся. З пащі яскраво освітленого фургончику на нього дивився Фома.
— Фомін, ти? — Макар так здивувався, що й про малу хвойду забув. Розімкнув руку — пішла геть!
Дівча й не думало тікати — роздратовано кинуло зіпсований бутерброд на асфальт.
— Олегу! Зроби ще один…
Макар спантеличено кліпав: Олег Фомін, одногрупник із «Політехніки»… Якого біса він тут?.. Патлате, зарозуміле, у виші від нього гонор хвилями розходився: усі лузери — він один правду життя знає. Хай інші горбатяться, Фомі на роду інше написано. І хіба у цьому фургончику Фомі щастя? Хвацько ліпив із черствої булки нову смакоту для привокзальної хвойди. Усміхався Макарові.
— Ти як?
— Круто.
— Диплом пишеш?
Диплом? А, ну, так… Хтось пише… Макар уже забашляв.
— А ти?
— Написав… Не проблема. Наші кажуть, ти у шоколаді. Колеса маєш…
Макар засміявся придуркувато. Колеса? У їхній групі «колеса» мали всі, хто хотів.
— Блін, Фома… Давай… За зустріч…
Фома кивнув, простягнув бутерброд малій.
— Скажи Араму, я зачиняюсь… — до дівчини.
— Зачекай! — Макар знову ухопив малу за руку. — Де ті козли, що мене…
— Саня, не наривайся… — порадив Фома.
— Не наривайся! Бо точно трахну! — вигукнуло дівча, спокійнісінько пішло геть.
— Фома, що за фігня? Якого біса ти оцю паскуду захищаєш? — Ліз у фургончик, дивувався. — Що ти взагалі тут робиш?! Хіба ми на це вчилися?
Горілка після віскі. Нормально. Тісний фургончик без вікон — капсула космічного корабля: усе, що ззовні, цікаве, але другорядне. Вижити би тут, усередині обмежених залізними стінами, смердючих від пересмаженої олії, паскудних апріорі трьох квадратних метрів сумнівного прихистку.
— Як сам?
— Та нормально, Фома! Нормально! Півтори штуки баксів зарплатня, тачку купив. «Кіа Сіїд». Живу тут неподалік… Біля цирку, — вихвалявся горделиво. Давно мріяв утерти ніс колишнім друзям.
— І де зараз платять півтори штуки?
— Неправильне питання, Олежку! Інші помічники нардепів і штуки не мають, а я…