ЧАСТИНА ПЕРША
…Амінь! Під тою тополею хтось дуба дав. Не помер. Не почив у Бозі. Убили, суки, тільки тополя бачила. Не свідчила. Трусилася, хитала гілками — а я до чого?! Чужа рука не чула, прикрутила до живого стовбура жалобне ярмо мертвих квітів. Скручені вінком — буйні-червоні — звеселяють похоронну листопадову чорноту тополиної алеї на бульварі Шевченка. Амінь.
Макс би нізащо не звернув уваги на траурний знак — сотні по всьому Києву. Мчав повз ту тополю на таксі планиду справами підправляти, хоч діла ніяк не вигорало — тільки метушня і прикрощі… Кинув оком ліворуч: за чавунною огорожею під деревиною, під вінком-німбом малою віхою скніла руда, як щира радість, тендітна дівчина у чорному до п'ят. Тримала в руках картонку, що на ній три слова.
Не встиг прочитати. Таксист — на праву смугу. Швидкість штрафна… Озирнувся, хоч і розумів: побачить тільки спину дівчини. Та вона раптом повернулася вслід таксі з тою картонкою, наче б ті три слова не всім — тільки Максові. А далеченько від'їхали… Не розібрати…
— Повертаємо, прошу! — чемний, хоч убий.
— Куди? — здивувався таксист.
А Макс і сам у першу мить не усвідомив, чого сіпнувся.
— До Бессарабки і знову на бульвар Шевченка! — поспіхом. Голову викрутив.
І паніка… А раптом то Люба? Адже ж… Коси руді… І оце все б їй до п'ят, хоч чорне, хоч біле… Серце сполошилося, заквоктало перелякано, наче від тих кіс ромашкою війнуло і голова обертом. Та як же він одразу не втямив — то Люба!
Перед очима, хоч кулаком їх три, куций контент короткого яскравого кохання: дурнувате знайомство, трепетні зустрічі, “ти у мене перший… і єдиний”, червнева чорна ніч — мчали набережною у бік Печерських пагорбів, зупинилися біля пішохідного мосту, Люба гайнула на міст, подерлася на огорожу і раптом упала у Дніпро.
…Все! Більше не бачив Люби.
Жива? Потонула? Щезла. Залишила порожнечу в Максовому серці. І за мить її вщент заполонили шалені несамовиті чутки і домисли. Хтось бачив Любу під ранок, хтось клявся, що рухалася човном у бік Десни, хтось дорікав тяжкими звинуваченнями: чому не кинувся за дівчиною в річку?! Хтось переказував — чекай, повернеться…
А пропадіть ви… П'ять місяців спливло, а жах і досі виїдав до кісток: де ти є, Любо?..
А вона… Отак просто?! Стоїть собі під голою тополею, і діла їй нема, що змордувався геть… Та що ж це?!
Таксі зробило дурне коло і знову вилетіло на бульвар…
— Тихо їдьмо. По лівій…
Витягнув шию, вдивлявся у тополю — ще здалеку майоріла квітковим горем на стовбурі. А Люба де? Зникла. Тільки німб…
— Та що ж ти знову…
Вискочив із автівки, роззирнувся. Неподалік дебела тітка у помаранчевій безрукавці довгим дрючком із металевим гострячком на кінці методично збирає недопалки у чорний целофановий мішок.
— Перепрошую… Дівчина щойно тут була… Де ділася?
— Певно, пішла…
— А чому вона тут… стояла?
— Не знаю… Мене на цю ділянку тиждень тому перевели. Оце тиждень її тут і бачу. Постоїть-постоїть собі і йде.
— А картонку тримає… Що на ній написано?
— Хтозна! Я біля неї не крутилася. Я отаких дурнуватих не люблю… Чого ото тирлуватися день у день? Діла нема, чи що?..
Яке паскудство!
Зиркнув на тітку дикувато, як божевільний, що йому лікарі лоботомією пригрозили, на автопілоті — геть. Косував на перехожих: голий! Усі бачать] Тополиною алеєю — до Леніна. Під монументом зграйка пенсіонерів у шахи під “Марш слов'янки” рубається. Вони з Любою теж… у шахи грали.
Спустився у підземний перехід, вискочив біля Бессарабки і не згадав, що за десять кроків власна розкішна квартира у пафосній новобудові.
Куди там — до Майдану. На Європейську… Звідти до Поштової, і тільки коли на Сагайдачного наштовхнувся на сивого дідуся — “Юначе! Це я сліпий, а у вас же очі є?!” — врешті отямився. Зупинився. Застиг при стіні. Дощ…
— Яке паскудство… — прошепотів спустошено.
Підняв комір куртки. До Контрактової повільно…
Тоненький дівочий силует під чорною тополею. Так ти жива, Любо! А я п'ять місяців — ні сном ні духом! Чекаю, як той йолоп. Усе покинув, поселився у злиденній орендованій норі на Костянтинівській, де ти жила… Де всі твої речі, книжки і досі… А поряд не ти — твій товариш Гоцик, що у нього й імені немає! А ти жива… Чому ж не прийшла? Не відпустила… Чекати важко, Любо. Тижні збиваються у місяці — другий, третій… Наївний оптимізм задихається під тушею важкого роздратування: допоки ще?! Після безглуздих днів провалений диван розкриває обійми з байдужістю старої шльондри, та засинати страшно. Бо щоночі ти припливаєш у мої сни, Любо. З водою. Вона ллється сльозами з твоїх очей, дощем з неба чи просто з крана, заповнює увесь простір, лишає острівець суходолу під моїми ногами… Ти безпорадно борсаєшся у хвилях, Любо, ковтаєш воду, і сотні невидимих заповзятих спостерігачів горлають мені, оглухнути можна: “Стрибай! Стрибай же…” А я… Я не можу! Прошу себе щовечора, перш ніж заплющити очі: “Ну, хоч сьогодні, Максе!” Та ранок вмикає свідомість, і я розумію — знову… не зміг!