“Маячня, маячня… — б'ється. — Помиляєшся, мамо. Я не брешу не тільки людям.! собі! Які сумніви? Не у грошах справа… Завжди знав: я — прекрасна людина. Я зроблю твої останні дні, мамо, затишними і щасливими. Завтра ж відшукаю Нані… Одружуся з нею ще до кінця цього року. І залишу наступного дня після твоєї смерті. Щоб покидьку Макарову стало дуже… дуже боляче. А Скачко… Ну, що Скачко… Дюка не залишають. Тільки зраджують”.
Схаменувся — де це він? Андріївська церква хрестом у небо. Зіщулився, наче Бог його думки стенографував, а тепер перечитує, головою хитає — отак, значить?..
— Отак… — пробурмотів.
Знітився, наче тієї ж миті мав би продемонструвати Богові добре діло. Нахилився, підняв камінь з розхитаної бруківки… Уклав рівно.
— Мені вірити можна! — виправдався переконано. — А іншим — ні!
Закляк. …Чому він повірив ворожці, що мама помре?! Чому?!
Розлютився, віджбурнув камінь ногою. Пішов узвозом долу, черевиків не жалів — бив і бив те каміння, розліталося. Паскудство! Доки ниці плюватимуть у душу?!
— Уб'ю! Уб'ю! — скреготів зубами, погрожував не ворожці — цілому світові.
Зупинився — ноги в кров. Роззирнувся: ніхто, крім Бога, розпачу не бачить?! Під пам'ятником Булгакову сидів Макаров.
Макс задихнувся, почервонів, у скронях гуде: “Уб'ю! Уб'ю!”
Похапцем дістав мобільний.
— Продане, — прошепотів нервово. — Я на Андріївському… Під'їдь.
Відімкнув зв'язок. Буцнув камінь — скривився від болю. Утамував несподіваний тваринний страх і пішов. До Макарова.
Кілець 2-ї книги