— Давай разом… усе життя — Ромко жестами..
— Ні… Сам знаєш… — хитала голівкою.
Ромко знав страшний напівправдивий міф, що він оселився у стінах інтернату, лякав закоханих до моторошного жаху: як двоє глухонімих поберуться, то й дитина у них глухонімою буде. Були такі, що не вірили. Відчайдушно стискали одне одного в обіймах — не розлучимося! І Ромко завівся…
— Я від народження не глухий! У нас будуть гарні діти. Чутимуть. Розмовлятимуть… Ми розмовлятимемо з ними, Доро.
— Страшно…
— Не бійся, Доро!
Була б поруч мама, Дора б запитала: що робити, матусю? Та мами не було…
— Покинь ці думки, Ромко…
— Я. Тебе. Люблю… — літали долоні.
Дора — хлопцю у вічі, руки за спину сховала, наче ті гри слова, що на спині горять, вгамовувала. Вустами тільки:
— Ромко… Ні…
... Першого ж дня у розкішній квартирі Сердюків зрозуміла: нема тут для кого вуста розтуляти. Нікому її слова не потрібні. “Розучуся розмовляти…” — злякалася і якось уночі стала до чорного вікна — за дзеркало зійде. Слідкувала за власними вустами, виводила вголос:
— Я гово-ри-тиму… Ромко. Ромко. Дора. Мама… Мамцю моя… Мамцю… Тато.
За годину пані Женя прокинулася від голосного волання, попервах перелякалася на смерть — твою наліво, що відбувається? Може, калічці зле? Ускочила до Дориної кімнати, дівча за плечі вхопила.
— Що?! Чого мичиш?! — і сама на максимальній загорланила. — Захворіла? Болить?
Дора замовкла. Голівкою заперечливо — ні, нічого не болить.
— Так якого ж біса ти мичиш?! — ледь не луснула від прикрощів пані Женя.
Дора видихнула спустошено, знизала плечима.
— Я. Більше. Не буду, — жестами.
— Мовчи вже, щоб тебе… — гаркнула хазяйка, забралася.
Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:
— Мовчи, Доро…
Тисяча гривень… Ги-ги…
Ромко навчив — тихо, на видиху — ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.
Дорі подобалося. Ги-ги…
Щоденник забув Дорині слова — схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дорине багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах — жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама — не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала — та бери, що завгодно, Доро! — ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?
А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.
— Файно, файно… — раділа Дора.
Та наприкінці листопада з'явився хазяйчин син — усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.
Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жахається:
— Мене звільнено?
— Це Дора! — Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. — Треба знайти Дорі місце.
Місце? Килимок у куті? З нього — тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.
Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…
— Ні, ні, — дратується Макс.
— Гостьова… Біля сауни, — жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.
— А, так! — Макс іронічно усміхається. — Й досі не звик до цієї квартири.
— А коли б… — ляп!
— Дійсно… — не гнівається. — Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!
Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:
— А ви…
— Ганна Іванівна, — нагадує та.
— Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?
— Звичайно.
— Добре, — далі, далі. — Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?
— Тренажерна зала.
— Точно!
Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.
— Нормально. Тільки спати нема на чому…
Макс роззирається, та неможливого просто не існує. Один дзвінок — ліжко з Ортопедичним матрацом доставлять за годину.
— Ганно…
— Іванівна!
— Приберіть тут, Ганно Іванівно.
— Зараз.
— Зачекайте! У Києві є “Victoria's secret”?
— Дізнаюся за хвилину.
Макс дивується:
— Чому ви працюєте прислугою? З вас вийшов би прекрасний секретар.