Ганна Іванівна ховає смуток: каверза. Відкрий душу — позбудешся й того, що маєш. Знає!
— Для секретаря літ надто багато.
— І скільки вам?
— Сорок дев'ять…
— Мені підходить! — вирішує за мить. — Записуйте чи запам'ятовуйте. Перше. Знайдіть прислугу, бо ви — мій домашній секретар віднині. Друге. Прораба! Зробити з гостьової спокійне, приємне оку приміщення. Я поясню, чого хочу. Третє, і це зараз: знайдіть “Victoria's secret”, замовте у них для Дори все, що є з останньої колекції, — спідню білизну, домашній одяг — халат, капці, ну, ви розумієте. І щось із верхнього одягу — хай привезуть, я виберу.
Спантеличена карколомною кар'єрою секретарка Ганна Іванівна на ходу знімає білий фартушок — прощавай! Намагається виправдовувати очікування — киває й киває.
— А… Може, я запитаю панянку… Чого саме їй би хотілося? — пнеться вислужитися.
— Що?!
Макс зупиняється, дивиться жінці в очі.
— Дора не розмовлятиме з вами, — оголошує вирок. — 3 усіма питаннями до мене.
Новоспечена секретарка відчуває: ще крок — і знов зав'язуй фартушок.
— Вибачте…
— До справи! А ми з Дорою почекаємо, поки ліжко привезуть…
Дора читає по вустах. На очі навертаються сльози. Ліжко… Та що ж це?! Чому всі негаразди — їй? Руки викрутить, повалить… Примхи страшні. А попервах здалося — нещасний. Очі сумні-розгублені. Навіщо у свою хату привіз? Бавитися з нею? Так Дора краще у вікно вискочить, ніж дозволить…
Ніч. У місячному світлі тренажери — роботи-трансформери з далеких планет. Оточили правильне ортопедичне ліжко — самі б повлягалися, таке файне. Та й порожнє.
Дора сидить біля вікна. В руці електрошокер. Татова Галя, певно, про життя більше розуміє. І хто б оце Дорі ще підказав, бо сама не втямить: що відбувається? Думала, прислужувати буде, так ні. Півднини люди туди-сюди бігали: ліжко привезли, у тренажерній залі лад навели — гантелі під стіну, тренажери вбік. Обід приготували, гору пакунків із різними речами біля ліжка поскладали. Дора у Макса намагалася дізнатися: а що їй робити? А він тільки головою хитав заперечливо, ніби німий: ні, нічого… Та хіба можна? Як Дора не працюватиме, то й не зароблятиме. Погано. Ой же, погано усе…
— Доро. Ти геть змарніла! — сказав Макс днів за кілька.
Сиділи у їдальні біля прозорого скляного столу. Чепурна молодичка з нових служниць подавала сніданок.
Очі долу: а що казати?
— Ти… не висинаєшся?
— Так, — кивнула.
— Чому?
Усміхнулася, наче боронилася. Плечима знизала. Жестами — нам поговорити треба. Вуста повторюють беззвучно.
— Напиши, — наказав.
“Нам треба поговорити”, — вивела у блокнотику.
Говорити, говорити. Стільки слів, хоч фартуха підставляй. Збирай, бо падають дощем, ідуть у землю. Невже людям потрібно так багато слів? Мама, тато, любов — три слова. Дорі б уміти три слова — й досить! А співати й без слів файно. Усе інше і так зрозуміло. Господь з давніх-давен наказав: людина має працювати. Заробляти на гідне життя. Мріяти. Йти. Сміятися і плакати. Не кривдити, не заздрити, не зраджувати… Не убивати. Ясно ж. А Макс рознервувався.
— Знаю місце… — сказав. Усе б йому місця предметам та людям шукати. А хіба є нам місце? От Дорі що: місце у світі чи увесь світ?
Володимирська гірка. Князь із хрестом. Чорні дерева, білий Дніпро під ноги.
— Тут поговоримо…
Дора усміхається винувато, киває, тягнеться до блокнота — зможу коротко. “Маю працювати, заробляти”, — напише. Усього лише три слова.
Макс виходить з автівки. Очі у річку.
— Чому люди відмовляються думати, Доро? Чому їхнє життя зводиться до примітивних інстинктивних реакцій на будь-який рух ззовні? Самозахист? Я думав про це… Але ж часто такий самозахист обриває життя і тоді — навіщо?! А слово? Як пророщена думка… Невже непотрібне зараз? Знаю, знаю.. — Надто багато слів — усі балабонять, балабонять. Але ж ті слова — порожні. Не породжені думкою, лише корисливими намірами. Є різниця, бо слово від думки є людське. Слово від наміру — тваринне. Може, люди не відчувають того? Може, слово для них стало лише зручним інструментом виправдання корисливих намірів і сподівань? Але ж хіба можна так безжально й огидно використовувати дар Божий? Слово…
Дора притискає блокнотик до грудей, читає по Максових вустах, геть нічого не розуміє: про що він? Навіщо так багато слів?
Макс не помічає збентежених Дориних очей. Думок і сумнівів — годин на п'ять вдумливого монологу. Про честь, звитягу, вроджену шляхетність, бруд на щойно вимитих долонях, зворотну реакцію — та вшануй же, юрбо, визнаючи гідні справи. Не плюй у писок ближнього, людино! Не все ж життя тобі у юрбі животіти заради оманливого відчуття безпеки, що воно у зграї тільки і є. Колись же — відійдеш. Принаймні додому заскочити хоч на годину, аби з відразою змити із себе істерику масового божевілля. І от тоді… Коли — сам-один, нікого поряд… Знайди у голові хоч одну думку. І проростити її заради усього святого, щоби…