Макс задихається. Замовкає. Усміхається гірко — перед ким душу навстіж?
— Доро!
Дора дивиться, очей не зводить. Тремтить… Ох, нещасний. Простягає тоненьку руку, ніжно веде по Максовій щоці — та заспокойся, тихо, тихо… У тебе все буде дуже… дуже, дуже добре! От повір мені!
Що?! Макс відсахується від Дори, як чорт від ладану. Лице заливає червоним: ще не вистачало, щоби його калічка жаліла!
— Ти… поговорити хотіла, — мовить глухо. Тре щоку, ніяк не зупиниться.
Дора відкриває блокнотик, пише швидко.
— Маю працювати. Заробляти, — читає Макс уголос і знову червоніє до скронь.
Яке паскудство! Він їй — найболючіше, а їй гроші… Певно, виросла у біді. Били, знущалися, ображали. Голодувала, друзів не мала, кохання не знала… Очей чорних вологих — Одрі! — ніхто не помічав…
— І… скільки мама тобі платила?
“1 тис.”, — виводить Дора.
Макс дістає портмоне. Тисячу баксів Дорі у долоню — на!
— За грудень, — вимовляє чітко. — Ти працюєш. Зрозуміла? Просто праця може бути дуже різною. Слухати — то найтяжча праця. До нового року — так… А опісля подумаємо, де найкраще… розкриєшся. Ти… слухала мене, Доро?
Локони тремтять — гак, так. До блокнота. Зачекай! От послухай ти… Тисяча доларів — ні! Гривні. Пані Женя платила тисячу гривень. Дора не брехатиме. Гривні…
— Забудь, — відмахується Макс. — Тепер я…
Хотів було сказати — “твій хазяїн”, а — ні. То з мамчиного лексикону. Насупився: пристойний синонім підбере. “Володар, керуючий, пан…” Та що ж це?!
— …Хазяїн, — здався. — Тепер ти у мене працюєш, — додав непотрібне. Упав у формалізм. — Питання є?
Є! І очі додолу.
Макс усміхнувся поблажливо — дивна. Чарівна, наївна, чиста, як дитина. І така дивна. Вчасно знайшлася. Тінню за спиною повсякчас. Макса тішить незвичний ескорт. В очах людей, де б він не з'явився із Дорою, подив, запитання, зацікавленість. Не відповідатиме і не роз'яснюватиме. Він — таємниця, варта уваги. Дюк.
— То роби щось. Пиши. А чи так спробуй пояснити. Може, зрозумію… — дозволяє милостиво.
Дора киває — зараз, зараз. Тягнеться до блокнотика, зупиняється, знову тягнеться і знову опускає руку. На Макса розгублено.
— Ну! Сміливіше! — підбадьорює Макс.
Дора смішно закусює губку і врешті пише: “Не скривдь мене”.
Так он воно що… Макс дивиться на дівчину, роздягає…
— Боїшся мене? — і збудження раптове.
“Так, так”, — киває. Боюся… Дуже. Електрошокер маю. Отак… Ще б хто навчив, як ним користуватися, бо Галя лякала: не забувай, Доро, батарейку міняти. І хтозна — може, та батарейка давно сконала. Перевірити… нема на кому. Тому й змарніла. Не сплю… Оце сиджу щоночі. З шокером.
Макс дивиться у чорну безодню.
— Ніколи, — каструє сам себе. — За жодних обставин. І нікому іншому не дозволю. Зрозуміла?
Дора прикладає руку до серця, вуста беззвучно — дякую… Усміхається винувато.
— Врешті! — іронічно говорить Дюк.
Торкається Дориної щоки.
— Тільки… не закохуйся у мене. Бо якщо ти покличеш… Я почую…
Щоденник роздобрішав — ковть-ковть грошики. Світлина батьківського весілля і листівка з пані комендантовою загубилися посеред аркушиків зі щирими зізнаннями теребовлянської пори.
Дивне у мене тепер життя, сказала б щоденникові Дора. Одного дня разом із ліжком до відремонтованої гостьової кімнати переселили. А там — бозна-що. Одна стіна — шоколад. Інші — молоко з медом. Дорі б волю — галасливих пташенят намалювала б. Португалію. А чи рідну Теребовлю. Із меблів тільки те ліжечко, що Дора до нього уже звикла, полиці книжкові й шафка для одягу.
— А більшого й не треба, — сказав Макс. — Тут — спати, перевдягатися, читати… Читати — обов'язково. Їдять нормальні люди у їдальні. Миються у ванній. А увесь інший час у кімнаті робити нема чого. Життя не тут вирує.
Так, так. Електрошокер байдикує — й не знати, у якій кишені забула. Засинає скоро. Мама сниться. І Ромко. А тато — ні. То через Галю. Вірші татові інколи сняться — “люба — згуба”, “море — горе”, “рада — зрада”, “сало — мало”. Замкова гора сниться, пані комендантова Софія Хжановська. Дора б теж убила ворога. Якби був такий.
А усі навкруги — вкрай лагідні. Ганна Іванівна щоранку папірчик Дорі подає: