— Прошу, пані Доро. Ваш розклад на сьогодні.
А там — три слова: підйом, життя, спати.
Дора усміхається — хіба за це платять? — спішить поратися по хаті. Має заробляти. Спочатку вмовила Ганну Іванівну дозволити свою кімнату прибирати, потім і до інших апартаментів добиралася у ті дні, коли Макс залишав її вдома. Та частіше пил збирала служниця, бо зазвичай відразу після раннього сніданку Макс наказував Дорі:
— Біля під'їзду чекай.
Добре, добре… Дора нашвидкуруч збиралася, спішила сходами вниз, бо у той самий час Макс спускався ліфтом і Дора ніяк не могла второпати, чому ніколи не скаже: “Поїхали, Доро!” чи, приміром, “За п'ять хвилин виходимо…” Дивний… Нарізно виходити з одних дверей, щоби за мить зустрітися біля автівки?.. Дора завжди встигала першою. Тупцювала біля “мазераті”, що вона — файна-красна — ночувала у дворі, відгородженому від вулиці червоно-білим шлагбаумом: чужим зась… За мить виходив Макс, натискав кнопку сигналізації автівки — пік! То значило — сідай. Добре, коли у фонд…
Благодійні проекти, обговорення бюджетів… Дора стовбичитиме за Максовою спиною, поки він сперечатиметься із сивим блідим чоловіком на Ім'я Август Альфредович і щось наказуватиме русявій красуні Юлії Скачко. Потім відсуне папери. До Дори:
— Сиротам краще іграшки купити чи гречку?
“Людей”, — пише у блокноті Дора. Кладе перед хазяїном. Усміхається винувато: вибачте.
Отака дурна! Ну, запитали тебе чітко: іграшки чи гречка? То й обирай з двох!
— Ваша Дора, часом, із привидом Бакуніна не сперечається ночами? — вигинає тонкі сині губи Август Альфредович Закс. — Щодо примирення із дійсністю… А то з такими ідеями… Ми і нового президента до скону обиратимемо.
Макс сміється. Макс не приховує азартної радості в ті дні, коли Дора виводить із себе сивого сердечника Августа Закса.
— Августе Альфредовичу! Скачко і ви! Прошу! Приєднуйтеся! Чим не привід для дискусії? Якщо суспільству пропонують тільки дві одиниці. І не важливо, про що мова — про політиків, їжу чи спосіб мити тіло… Хіба люди повинні обирати з двох? Хіба не мають права знехтувати морквою і буряком, якщо хочуть м'яса?
Юлія Скачко — змією поміж двох вогнів.
— Але ж… М'яса однаково немає. Тільки морква і буряк. Краще наїстися, аби вистачило сил дочекатися… м'яса.
Макс регоче недобре. Дора бачить — Макса дратує і принижує зміїне повзання.
— Скачко! — вибухає. — Ви станете вегетаріанкою з тою морквою і буряком. Ви уже не потребуватимете справжнього, свіжого м'яса, поки чекатимете у тих сподіваннях.
— То що із сиротами? — Август Альфредович Закс із легковажною упевненістю пальми, що їй одній тільки й рости на невеличкому острівці в океані, кілька років поспіль одноосібно керував фондом “Сила добра”. Та грім ударив — відсунули на другий план. Питай тепер молодого та пихатого, що там із тими сиротами, хай би вони…
— Із сиротами? — Макс ще збуджений. — Ви ж чули. Людей. Ми купимо їм людей.
— Тобто?
— Заохотимо волонтерів, аби ходили до дітей. Спілкувалися. До кіна водили чи просто морозивом пригощали. Друзі. Сиротам потрібні друзі, а не гречка.
— Хіба друзів купують? — нагадує про себе Скачко.
— Купують. Не обов'язково грошима, — відповідає Макс. — Покупка — це задоволена зацікавленість. А чим вона оплачена — грошима, часом, болем, сльозами, самоповагою, репутацією… Це ж просто! От цим ви і займетеся, Скачко. Завтра на ранок хочу бачити ваші пропозиції.
Дора любить ті дні, коли Макс бере її з собою у фонд. Завжди проситься залишитися — уже навчилася листи із проханнями про допомогу сортувати, інформувати пресу про найближчі плани фонду електронною поштою. Та й каву заварювала файно — навіть Август Закс прицмокував: смакота…
Та доводилося супроводжувати хазяїна не тільки у “Силу добра”.
Окремий кабінет розкішного ресторану — Макс вітається з двома молодими чоловіками, що вони сидять за столом, із цікавістю роздивляються Дору. А це що за екзотичний супровід? Розмова ж… конфіденційна. Макс усміхається приязно:
— Дора завжди поряд…
Дора застигає біля дверей і, скільки чоловіки товчуть — і їжу, і розмови, — стільки стоїть, аж ніжки терпнуть. Нащо йому це? “То нічого”, — вмовляє себе. Згадує гладкий від купюр щоденник. Нічого… До літа тільки… А там — до Португалії.
Та були дні, що Дора любила їх найменше. Макс сідав за кермо, вказував Дорі на місце поруч… Скеровував на Поділ. Як намазано. Гамір Андріївського, Сковорода у голубах, тихий провулок біля Могилянської бурси чи облізлі старовинні прибуткові будинки навколо Житнього… Зупиняв авто на узбіччі. Дора усміхалася збентежено, заглядала йому у вічі: невже знов так зле? Чому?