— Не можу пояснити… — відповідає Макс. — Але факт: у людей шляхетних існує непоборний потяг довести свою порядність людям негідним і ницим. Усі добрі справи — демонстрація того. Недобрі теж є, але їх ніхто не бачить.
Макс замовкає повільно, на видиху — наче з повітряної кульки тихо виходить повітря.
— …Тобі можу розповісти. Ти — нікому не скажеш. А як руки повідривати — й не напишеш. Правда ж?
Дора лякається. Ховає руки за спину.
Макс роздивляється її приголомшено.
— Ти наївна дитина, — мовить тихо. Мовчить. Додає насторожено. — Невже геть не розмовляєш?
Дора завмирає — сто думок феєрверком. “Ні”, — хитає голівкою.
— Мені то… не заважає…
Макс збуджується, наче роздягається. Слів — мало. Підкріплює жестами таємні сторінки свого життя. От, приміром, перший наглий секс… Із хлопцем у Санкт-Галлені. Їм із Чонганом по тринадцять стало. Гортали порножурнал, цікавилися: як воно? Чонган — практик. Хай Макс за дівчину буде, на живіт ляже, а Чонган зрозуміє, як на дівчину зручніше наскочити. Макс ліг… А Чонган… Справедливості заради — Чонган не падло. Сам потім улігся: давай, Дюк! Спробуй, і нікому не скажемо. Бо круто і кайф, щоби мене зі школи відрахували, як брешу!
Дора дивиться на Максові вуста — слово у слово переповісти могла б, та думки далеко. “Чому ж він такий нещасний, скалічений та розгублений?!” — бідкається. У Теребовлі б враз ожив. От якби мама повернулася, а Дора запросила Макса у гості… Саламани б стіл накрили із коропами-грибами-варениками. Руки біля криниці мити. Молоко з горщика. Мед із діжки. Дора б Макса у гори потягла. А чи просто містечком прогулятися, щоби до них усі здоровкалися: “Добридень, Доро! І вам, пане…” От тоді б Макс повеселішав. І взнав би хоч щось про Дору! Люди б розповіли. Бо ще й жодного разу не розпитав: та хто ти за така, Доро?! Чи шанованих батьків маєш і де та твоя Теребовля… І що тобі для щастя треба? Наче й нема Дори. Наче сам вирішив, яке щастя Дорі до серця. А хіба так?
— Ти слухаєш? — Макс обов'язково перепитував — ритуал.
“Так, так”, — дотримувалася ритуалу Дора. Серце калатало: не слова Максові лякали, не вчинки дивні, про які розповідав-ярився… Дихав важко зовсім поряд. Здавалося, ще мить — і накинеться на Дору, як навіжений. Чому ж він такий нещасний та скалічений? Руку не простягала, аби пожаліти. Страшно…
А Макс і сам віри не йняв, чому вихлюпує на дівчину увесь свій душевний мотлох. Наче — полюби мене! Наче — хоч я ще те падло, хоч і Дюк, бо всі люди такі… Наче — однаково полюби. І пожалій…
— Свята скоро… — шепоче глухо, душить жадання.
“Так, так”, — із полегшенням хитає голівкою Дора. “Скоро до мами подамся”, — хреститься подумки, бо ще й місяця при новому хазяїн і не пропрацювала, а вже вкрай утомилася від його неспокійного відчаю.
Напередодні католицького Різдва зранку — Дора саме прибрала у кімнаті, присіла з Максовим ноутбуком на край ліжка, читала в Інтернеті про Португалію — до її кімнати без стуку увійшла пані Женя.
Певно, довго цілилася, бо влучила — Ганна Іванівна з Максом поїхали у місто, і Дора так собі наївно думала: подарунок різдвяний їй купувати, бо в іншому разі б із собою взяли. А тут — ні! Вона й собі мудрувала: чим би хазяїна з секретаркою привітати. Чи пиріг із яблуками спекти, що для нього тісто ще за старовинним австрійським рецептом робилося, хоч і не штрудель зовсім. Смачніший… Дора вміла. Мама Марічка навчила.
— Привіт, сирітко…
Дора усміхнулася розгублено, оченятами закліпала, закивала — добридень.
Пані роззирнулася, виматюкалася — аж слиною захлинулася:
— Мать твою наліво, не у Різдво будь сказано! Оце, значить, таке кубельце тобі облаштував!
Дора відклала ноутбук, стала біля ліжка, як покарана. Серце калатає. Очі б опустила, та й слово пропустити боїться. У рота пані заглядає: у чому завинила?
Пані Женя ту Дору — не бачить, їй-богу. Пішла до шафки, відкрила:
— А шмаття ж накупив! Йолоп, прости Господи! Та коли ж його життя вже навчить!
Дверцятами — грюк! Дору до себе поманила, в очі їй в'їлася.
— Ану, ходімо на кухню, любко! Там хоч сісти є де. Поговоримо…
Підготувалася. Всілася за стіл, поклала перед Дорою папірець і ручку.
— Питатиму! — наголосила. — А ти відповідь пиши. І не здумай брехати, дівко! Бо я тобі не Макс! Я із тобою цяцькатися не збираюся! Враз назад до твоєї Сракожопівки відправлю!
Дора кивнула — добре. Серце із грудей вискакує. Сльози до очей крадуться.