— Я ж тобі довірився… — тільки й зумів.
Гоцик усміхнувся злодійкувато, відштовхнув Макса від дверей.
— Матінці поплачешся, — кинув байдужо.
І гайда. Отаке падло.
Макс оглух. Не чув, як рипіли відпрацьовані дошки. У вухах верещало, наче хто врізав поміж очі — хтозна, як на ногах встояв. Зі стелі, а чи просто з неба на голову-плечі-руки лилося щось невидиме, та таке важке й огидне — аж зігнувся.
Роззирнувся з гидливістю, мовби вперше побачив облуплені стіни тоскної хавірки, провалений диван, сліпі немиті вікна.
— Дідько, що я тут роблю?!
Мізки з котушок: забув, чи як?! Товаром на прилавок — на! Сам відмовився! Від розкішної квартири, “мазераті”, батьківських грошей і карколомних перспектив — логічними віхами виникали на горизонті перед випускником Лондонської школи економіки, що він навесні повернувся до України після більш як дванадцятирічного перебування в європейських оранжереях, де перш за все вчать планувати. Макс планував… повести Любу у свій світ, відчищений до блиску цивілізаційними казками про тріумф реалізації бізнесових планів. А вона щезла! І він сам занурився у її життя, де гроші вкладають не у перспективні проекти, а у кілограм гречки і порепаний светрик з секонд-хенду. Звичайне життя, казав Гоцик. А Макс пручався — та ні, то ви не так усе робите. Покажу, як жити треба… І сумніву не мав: за півроку сам собі “мазераті” купить. Метушився — проекти, плани. Та за кілька місяців безглуздої метушні без тіні впливового тата кілограм гречки здавався найбільш доцільним варіантом вкладення… І нині, цієї чорної безнадійної ночі не підла Любина зрада штовхала Макса у спину — на коліна, на коліна, мать твою! — тільки одне:
— Дідько, що я тут роблю?!
Проковтнув раптовий відчай, у голові телеграфно: з мосту… Ти полетів з мосту, Максе… Випливай уже, чи як?..
— Досить божевілля, — прошепотів спустошено. Бо все те було божевіллям від початку, від першої зустрічі з Любою до її стрибка у Дніпро з мосту. Вітру вдосталь… Так. Вітру, якого не було ніколи до того. Понесло, на ногах не встояти. Ляпасів надавало, закрутило — лицем у багнюку, а він по тій багнюці на пузі гордий — вишкребуся сам-один… Неїстівна піца на килимку, поряд Гоцик чавкає. І по всьому тому — вітер: далі, далі… Так скотство ж! І де ж йому, вимуштруваному дебільними програмами соціалізації, знати — звичайна воля красивої обгортки не має.
Зиркнув по боках, наче хто підслуховував… Любині книжки, Любині навушники, Любина подушка… Обходишся без них?!
— І я без тебе… обійдуся!
Засунув руки у кишені брюк, щоби не сіпнутися збирати речі, — усе тут залишить, разом із споминами, із Любою разом! — пішов до дверей. Услід тягнулося щось невидиме, та таке важке й огидне, аж зігнувся…
Макс Сердюк завжди знав: він — прекрасна людина. Перше усвідомлення того відбулося ще у часи, коли був малий і читати не міг. Приніс у дитячий садок чарівного нетутешнього льодяника на паличці — різнокольорового веселого зайця. Дітлашня обступила — оце диво! А дай хоч потримати! Максим же не жадоба. Прекрасна дитина. Дав. А вони давай зайця облизувати. Гидливий Максим опісля того, як до його рук повернувся деформований, наче сніговик навесні, катастрофічно схудлий заєць, і дивитися на нього не міг. І аби не виказати розпачу та допекти товстій Наталці, що вона найбільше від зайця відлизала, віддав льодяника Тьомці Фантомасу, якого боялися чіпати не тільки геть усі діти, але й вихователі дитсадка. Фантомас навіть не подякував — гайнув за кущі зайця доїдати.
— Я добрий, а діти — злі. Вони з'їли мого зайця, — зізнався мамі, коли та везла його на файній автівці з дитсадка додому.
— А не носи своє туди, де очі завидющі, — порадила пані Женя.
Подальша доля тільки підтверджувала ницість людей, що вони оточували прекрасного Макса. На десятиріччя тато подарував синові крутий велосипед “Scott”. Максим крутив педалі — печерськими пагорбами, через пішохідний міст, на Труханів… Загубився у хащах, наштовхнувся на компанію підлітків. І коли один із них, худий, як той велосипед, заступив шлях — дай проїхатися! — покинув сідельце не те щоб із радістю, але й не без гордості. А чого ж не поділитися? Хай ще хтось — з вітерцем на крутому вєліку! Худий осідлав “Scott”, та крутнути педальки не встиг. Компанія із гиготом навалилася на худого — чіплялися за плечі, плигали на раму, один усівся на кермо…. “Scott” рипнув: help! Переднє колесо склалося і перетворилося на еліпс. Макс тягнув на собі понівечений апарат, чув позаду веселий регіт.