— Я — добрий… Чому люди не шанують того? Чому нас оточують такі нікчеми? — запитав маму.
Так уже повелося у Сердюків: тато все більше кар'єрою займався, а мама — так та із сином залюбки теревенила.
Пані Женя тоді відповіла щось формальне на кшталт “цурайся босоти”. І не тому, що саме несла до звалища понівеченого “Scott'a” і матюкалася подумки, бо надто уже шкодувала, що велосипед і дня дитину не порадував, ні — Максові сумніви несподіваним чином прояснили плани самої пані Жені.
— Максимка за кордон навчатися відправимо, — того ж дня повідомила чоловікові і заходилася синові файну школу за бугром шукати.
Справа непроста, та за два роки упоралася. Після консультацій. з'ясувань, відвідин більш як двох десятків престижних європейських шкіл зупинилася на навчальному закладі у швейцарському Санкт-Галлені: старовинна середня школа тут гордо йменувалася “Інститут ауф дем Розенберг”. І хоча навчання коштувало більш як 70 тисяч доларів на рік, пані Женю вельми привабила педагогічна концепція закладу: обіцяла не тільки гідні знання і комфортну безпечну атмосферу, гарантувала адаптацію у суспільстві, розвинуту соціальну компетенцію і здатність долати конфлікти.
— Може, хоч навчиться козлів давити, — понадіялася.
У дванадцять років Максим Сердюк подався гартувати характер до швейцарського міста Санкг-Галлен, де є барокова церква небаченої краси й унікальна старовинна бібліотека.
Якби сьогодні хто запитав Макса, що найбільше запам'яталося за п'ять років, що він провів їх у Швейцарії, найперше згадав би прізвисько, яким його нагородили на першому ж уроці;і англійської.
— Сер Дюк? — вразився учитель. — Ваше прізвище Сер Дюк?
Забув про тему уроку, хвилин десять пояснював: на звертання “сер” у давній Британії могли розраховувати виключно особи знатні — баронети і лицарі. А “дюк” з латини — “герцог”. І усі знають, що герцогський титул мають особи королівської крові… У школі з'явився сер Херцог? (Учитель так і сказав, переклавши німецькою — herzog, і хіба то дивина для німецькомовного швейцарського кантону.) Поплескав Макса по плечу:
— Як не по крові, то, певно, за характером ви — шляхетна людина.
Макс тоді підвівся, відповів, ледь добираючи слова англійською:
— Сподіваюся, ніхто й ніколи не матиме у тому сумніву.
Дюк — кликали його з того дня. Дюк. Втягував живіт, розправляв плечі, від чого підборіддя мимоволі підіймалося вище: хіба хибні справи роблять із високо піднятою головою?.. Дюк… Дівчатка стріляли оченятками захоплено, хлопці дивувалися вдумливій щиросердності.
— Максе, ти реальний Дюк! — визнав китаєць Чонган, з яким Макс п'ять років ділив одну кімнату у Санкт-Галлені, коли вони прощалися після закінчення школи і Макс їхав до Лондонської школи економіки, а Чонган — у Гарвард.
До зустрічі зі звичайним життям ніхто й ніколи не сумнівався у тому, що Макс Сердюк — шляхетна людина.
Дідько, так… Так он що найбільше муляло! А він усе вишукував причини: чому рана ніяк не гоїться, хоч зі шкіри лізе? З батьками порвав, плани грандіозні: власним розумом у дамки. І стрижень: я — Дюк! Зможу! А Гоцик, падло… Він так не думав… А Люба? Та теж?.. Та й інші…
— Помиляєтеся, — у порожнечу.
Носаком у двері — дорогу! Кімнатка на Костянтинівській кліпнула вікнами услід: не повернеться… Ніколи…
Вночі Київ не бажає розмов — зайві! Із прикрістю роздивляється балакучих: що за йолопи тут у нас? Ага! Двійко дівчаток у підстрелених спідничках сунуть темним провулком, дзеленчать: “А він…”, “А я…” Та замовкніть, дурепки. Ніч — сафарі. Що запропонуєте мисливцям? Цноту? Каблучку? Сережки з вухами, худий гаманець? Життя?.. Ану брись додому язиками чесати!
Макс вийшов у темний дворик, вже повернув до арки (через неї — на Костянтинівську), аж почув від голої вишні, що вона стирчала посеред двору, тихий стогін. Вдивився і розгледів тільки лису голову сусідської дивакуватої дівчини — певно, шаленіла від “Солдата Джейн” чи просто сповідувала філософію мілітарі. Задерла голову догори, підборіддя у небо, на шиї — важка чоловіча долоня…
Макс отетерів — задушить! Смикнувся, крикнув раптом щосили: