— Ей! Курити хочеш?! Ей! Тобі… Ти… Там… Уже йдуть… Пішли… Йди! Йди за мною! — кричав бозна-що, швидко сунув геть. Серце цокотіло: страх, страх…
Вискочив на вулицю. Позаду важкі кроки. Чи то ввижається? Не аналізував, біг у бік Контрактової, хоч смислу в тому мізер: що далі від даху, то більше мисливців…
— Максиме! — почув.
Смикнувся від несподіванки, скосив очі: на перехресті “лексус”. Мама?.. Похапцем озирнувся у бік темної арки — нікого… Фу ти…
…А у дворику на Костянтинівській кремезний голомозий здоровань гладив важкою долонею шию лисої дівчинки, усміхався іронічно:
— У тебе тут усі сусіди — крейзі? Переїжджай до мене…
— Ні, — сказала лиса дівчинка. — Тут буду. Тут є космос.
П'ять місяців тому, у червні, пані Женя вкрай легковажно поставилася до синового демаршу. Ну, гримнув дверима, ну, пішов… Повештається і повернеться. База-то тут! Та час ішов — місяць, другий… Чоловік подався до Європи у державних справах, знайомі виїдали очі німими запитаннями: “Женечко, а чим зараз твій Максим займається?”, старий тато Перепечай — завжди допомога! — цього разу впав у маразм, бо пропонував направити до Макса кількох міцних хлопців з власної охорони…
— Скрутять і вмить додому доставлять, — казав.
— Щоб навіки зненавидів?! — обурювалася пані Женя.
Засумувала… Навіть схудла на вісім кілограмів, а до того ж жодна дієта не допомагала. І що робити?! Чоловік по брюсселях вештається — та хай хоч зовсім згине! А от без Максимчика — неможливо! Що з дитиною коїться?! Як той волоцюжка у якійсь халабуді оселився, грошей не бере, кудись самотужки лупиться… Чи до біди далеко? І навіщо тоді усі батьківські клопоти — освіту блискучу забезпечили, квартиру на Хрещатику купили, “мазераті”, та й банківський рахунок у Максимчика немалий. А чоловік ще три роки тому зробив сина акціонером великого банку й енергетичної компанії. Падають грошики з місяця у місяць — живи та радуйся, синку. А він… “І не шукайте!”
Яке там! Вивідувала, випитувала, чекала… Як туга спопеляла терпіння, сідала за кермо — на Поділ. Там він… Лишала автівку на Валах, ішла на Костянтинівську. Ставала навпроти синового прихистку, дивилася у вікно. Як ти, Максимчику?.. Мамі без тебе геть зле…
Бог почув. Як побачила збудженого сина — біг до Контрактової, наче зграя псів п'яти рве, — коліна підкосилися від несподіванки. У ручку “лексуса” вчепилася:
— Максиме!
І за ту коротку мить, поки син озирнувся, сто страхів розірвали вщент: що скаже?! Прожене? Знехтує? Зледенить холодним поглядом і піде геть?
Та Макс посунув до автівки, зупинився навпроти…
— Здрастуй, мамо… — сказав так утомлено, пані Женя ледь не впала. Розгубилася: що казати? Плакати, додому кликати?
— Запіканку зробила… — пробурмотіла знічено. — Повечеряємо, як маєш час…
…Автівка вже пролетіла “Арсенальну”, сумний насторожений Макс сидів поряд із матір'ю, дивився вперед, мов у порожнечу. Пані Женя тремтячими руками стискала кермо, зиркала на сина, заприсяглася б — нічого не бачить. Та він рантом зітхнув.
— Ти… змарніла, мамо, — прошепотів тоскно.
Пані Женя не втрималася і, хоч як умовляла себе не виказувати справжніх почуттів, — розридалася, як роздяглася. Нічого не приховати.
Темна вітальня насторожилася. Навіть меблі прислухаються. Слова чіпляються за мовчанку і гаснуть. Пані Женя обережна, як на мінному полі. Вже вгамувалася, ніби від того, що син поруч, усе враз стало, як і раніше.
Макс не знає, з чого почати. Думок і сумнівів — годин на п'ять вдумливого монологу. Він сказав би матері — нащо я повернувся? Не додому… Взагалі, в Україну. У Лондоні посеред студентів-українців побутував жарт: “Як втратити громадянина? Відправити його навчатися за кордон”. З-посеред усіх тільки я повернувся. І коли б доля не закинула мене у звичайне життя… Яким живуть мільйони… Я б і досі не зрозумів: тут яма… Освіта? Мізки? Знання? Маячня! Кілька місяців пропонував нормальний, професійно розроблений проект з альтернативної енергетики. З гарантіями іноземного інвестування, бо після Лондона залишилися неформальні зв'язки з однокурсниками, а вони не лузери, діти магнатів з усіх куточків світу. Мене радо приймали, як тільки дізнавалися, що мій тато — той самий впливовий нардеп Володимир Гнатович Сердюк. Мені чемно відмовляли, як тільки уточнювали, що за проектом не стоїть Володимир Гнатович Сердюк. А я сам без батьківських грошей — нічого не вартий?! Там… у звичайному житті, звідки я нині повернувся… так і думають. А я думаю… що вам усім тут бракує здорового глузду… І милосердя. А якщо ти запитаєш про Любу, мамо, то скажу — облиш! Не згадуй.