Мати раптом видихає шумно, вмикає настільну лампу, хоч син і сказав — не треба світла…
— Прости мені, Максиме… — шепоче розгублено.
Макс чекає чого завгодно, тільки не покаяння. Дивується безмежно.
— За що, мамо?..
— Не знаю… — щира.
Макс червоніє, як малий. Перед очима картинка з далекого дитинства. Йому було тоді рочків шість. Застряг посеред величезної калюжі, ні зрушити, вода у гумові чобітки. “Забери мене!” — відчайдушно крикнув матері, і вона пішла прямо по калюжі у дорогущих черевичках “Мій Мій”. Підхопила сина на руки. “Мама поряд! Поряд!” — повторювала. І сьогодні вночі, коли він побачив її на Костянтинівській, у голові билося те саме, хоч і не признавався собі: “Забери мене”. Мама не зрадила. Мама… поряд.
— Ти мені прости, — шепоче глухо.
— За що? — обережно закидає пані Женя, а в душі — дзвони. Мій ти єдиний! Повертаєшся… Хвала Господу…
— Не знаю… — знизує плечима Макс, душить відразу, бо знає…
Пані Женя ковтає сльозу. Ні, ні, досить! Не плакатиме при синові, прибереже на крайній випадок. Вихлюпує бурхливо, ніби розмова точиться не першу годину і все про одне.
— От, приміром, я би впала з мосту…
— Я би стрибнув за тобою… Не вагаючись, — відповідає на автоматі і з жахом усвідомлює: то правда.
— Знаю, синку! Бо ти — прекрасна, порядна, шляхетна людина.
От і все! Почув. Пані Женя ще говорить і говорить — про те, що у сина є кеба і вона варить, аналізує вчинки і точно вміє відрізнити біду від авантюри, та Макс не чує, ковтає відразу. У нього найкраща мама.
На душі стає легко. Точки відліку повертаються на давно обжиті місця, яма розміром з державу зменшується до прикрої незначущої вибоїни на рівному шляху. Дюк поправляє герцогську корону…
— Накажу Дорі, щоби постелила… — чує голос матері.
Знічується: що за Дора тут? І раптом відчуває страшенний голод.
Мама усе знає. Надолужує. Першою спішить до кухні: ходімо, Максиме! Перекусимо. А давай по чарочці “Camus”? За те, що схаменулися… Бо не можна дозволяти чужим людям сім'ю руйнувати.
Стіл заповнюється наїдками — тут і ікра, і ніжна сирна запіканка, і справжня італійська салямі, і запечена качина грудка у мандариновому соусі. А він смердючими чебуреками і дешевою піцою давився… Ковтає слину і мимоволі стискає долоню в кулак, щоби не вхопити будь-що зі столу… Ні! Не виказуватиме матері, що… голодний.
Коньяк накриває залишки роздратування — ані гикавки. Тепло від серця до кінцівок.
— Що за Дора у нас тепер є?
— Служниця.
— І живе тут? — дивується, бо зроду-віку чужі у Сердюковій домівці не ночували. Усі служниці поралися вдень, під ніч забиралися додому.
— Надто гірко самій було — пані Женя втрачає пильність, не втримується, штрикає сина докором.
— І де ти її поселила? — Макс не пропускає шпильки, та дискутувати з матір'ю (він думає саме так: не сваритися — дискутувати) не бажає. Не зараз.
— У гостьовій біля татового кабінету.
Макс киває — зрозуміло.
— Дякую. Смачно… — відсовує тарілки від краю.
— На здоров'я, синку. Там, у ванній кімнаті… У твоїй шафці…
— Пам'ятаю…
За десять хвилин змиває з тіла залишки спогадів про Костянтинівську з упевненістю, що вода омила й серце. І мізки. “Так і є!” — переконує себе подумки. Усе, що сталося за останні п'ять місяців, пішло з водою… Спатиме без жахів.
Стає перед дзеркалом — гарячий-голий, роздивляється себе не без гордощів: не дарма ще півроку тому кожен новий день з тренажерів починав. За крок до вітрувіанської людини, а це вам не м'язисті дебіли з обкладинок. Треба б повертатися…
Оббризкався корично-терпким, заходився було чисту білизну у шафці шукати, та кинув зайвий погляд у запітніле дзеркало… І остовпів. Трохи вище лівого соска на шкірі, як на поверхні зачарованої печери, що у її глибинах ховається серце, три темні розпливчасті цятки. Відійшов від дзеркала, голову, як той лелека, викрутив, роздивився грудну клітку. Нічого.
Знову до дзеркала. Долонею вологу з нього — ясно. Вдивлявся — аж чорна мошкара в очах заплигала. І три темні цятки в районі серця. Чи то слова?.. Він навіть устиг розібрати, що середнє — найдовше, але ніяк не “експропріація” чи, приміром, “сільгосптехніка”. Літер шість, не більше. Перше — коротше. А останнє, третє — найкоротше. Три літери всього. Він… бачив! Не встиг лише літери роздивитися. Прочитати…
— Мамо!
Пані Женя пригарцювала. Обдивлялася голого сина — тільки й устиг рушником обмотатися.