— Геть нічого не бачу. Чисто…
Макс знітився. Зі стелі, а чи просто з неба — ромашкою війнуло.
— Що з тобою, синку?
— Усе гаразд, — чемний, сука.
Один, два, три, чотири, п'ять… Макс рахував кроки до власної кімнати. У дванадцять років, якраз перед від'їздом до Санкт-Галлена, їх ставало рівно п'ятдесят. …Двадцять чотири, двадцять п'ять. Виріс. Кроки ширші. Тридцять вісім… Ромашка? А-а-а… Покинь мене! Вилети з моєї голови! На мітлі чи на крилах янгольських — однаково! Геть! Не кади ромашкою, як піп у церкві, не лишай слідів на моєму тілі. Запізно… Певно, я ненавиджу тебе уже… Сорок…
— Сорок… — уголос. Став у дверях власної кімнати.
Біля ліжка спиною до Макса — невисоке худе дівчисько поправляє невагому печворкову ковдру. Не озирнулося. Тільки й видно Максові, що чорні кучері до плечей і худі, як сірнички, ніжки з-під сірої до колін спідниці.
— Доброго вечора… — голосніше.
Дівча не озвалося. Вошкалося — усе ту постіль поправляло.
— Дора глухоніма, — пані Женя за спиною.
— Що? — та такі жалі, ніби сам оглух і занімів.
— Глухоніма, — повторила мати. — Вже місяць, як при мені. Тато мій… Дідусь твій порадив. Сказав, добра справа. Візьми калічку до роботи. Зарахується…
— Навіщо ж глухоніму? — захрип раптом. Зніяковів. Незручно… Що вуха чують, язик балабонить…
— А досить уже з нас балакучих, — несподівано ворожо і гірко відповіла пані Женя.
Дора озирнулася, побачила хазяйку із сином, усміхнулася наївно й беззахисно — так тільки скривджені долею й уміють. Застигла біля постелі — чорні кучері не дрібні, великі локони, шкіра надто бліда — порцеляна, очі чорні вологі — нереальні, як всесвіт… Одрі… Хепберн… Одрі… Така ж тендітна і граціозна, тільки на зріст — метр у капцях. Скільки їй років? На вигляд не більше п'ятнадцяти.
Макс знітився ще більше, кивнув дівчині, пробурмотів:
— Добрий вечір… Я — Макс.
— Макс! — чітко вимовила пані Женя, вказала на сина.
Дора кивнула усе з тою ж посмішкою на вустах. Пальці закружляли — Д. О. Р. А… Вуста повторювали беззвучно — Дора… Пішла до пані Жені, вказала тонким пальчиком на двері — мовляв, можу йти?
— Відпочивай, — усе так же чітко вимовила пані Женя і, коли Дора покинула кімнату, врешті наважилася обійняти сина, цьомнула у щоку.
— І ти відпочивай, синочку. Добраніч, любий.
— Добраніч, мамо… — прошепотів Макс.
Заприсягся б — не спав. Упав на шовкові простирадла, хмикнув спустошено — забуті відчуття! Світла не вимикав. Не хотів. Дивився у білу стелю — чистий аркуш? Хто заповнювати візьметься? Сам? Мама? Тато?.. Насупився, ніяк не міг здихатися відчуття невловимої відрази, що супроводжувало увесь шлях до батьківського дому, і тут… Надто легко повернувся?.. Маячня! Хто б дорікнув, Макс би відрізав: а ви спробуйте!
— Нігті б відполірувати…
Здивувався. Він про важливе, а в голову — сміття. Нігті? Чому ні? Час і нігтям повернути колишню бездоганність. Не відволіче… При цьому цілком можна думати про важливе. Хай би мама зранку запросила манікюрницю з салону, що вона полірує нігті оксамитовою серветкою до блиску. А може, Дора навчена? Дора… Ніколи, бідаха, не прошепоче: “Ти у мене перший…” Калічка. Певно, давно й з усіма… Навіщо в домі порочна? Очі, як у Одрі. Гукнути… Хай сяде навпроти ліжка. Дивитися у чорну безодню. Запитати: “Ти уже пізнала плотську любов?” І прочитати відповідь по сполоханих очах. А чи просто… перевірити.
Збудився: п'ять місяців целібату! Так припекло, хоч шльондру з довідкою про здоров'я викликай. Чим загасити несподіване жадання?.. Припіднявся на ліжку й остовпів…
— Люба?..
Вона сиділа у кріслі навпроти. Отака, як завжди: руді коси до пупа, біла спідниця до п'ят. Та неспокійно — крутилася.
— Голки… — виймала з крісла гострі голки, кидала на підлогу.
— Люба? — прилип до постелі.
Усміхнулася винувато, учепилася однією рукою в довгі руді коси, смикнула щосили — так у руці й лишилися. А на голові — чорні кучері до плечей. І очі — наче день згасає: темнішали катастрофічно й невідворотно до чорного. Роззирнулася… Жбурнула руді коси на підлогу, заходилася чорні кучері причепурювати.
— Так краще?
Макс дивився й віри не йняв.
— Люба… — як отой телепень, усе “Люба, Люба”, а що далі — хоч убий — не лізе на язик, бо ж… померла. Потонула… Гоцик казав… І мала б… лишитися там… На Костянтинівській…
— Потонула? Хіба? Ти ж не віриш… — читала його думки.
Підхопилася з крісла, по голках… Боса. Й не зойкнула. Нахилилася до сидіння, провела по ньому долонькою — на блідо-кофейній оббивці лишилися червоні плямки.