— Ти ж… не скривдиш каліки?
— Мамо, прошу! — скривився гидливо. Матері у вічі… Думок і сумнівів — годин на п'ять вдумливого монологу. Макс сказав би матері: ти… ти не сподівайся, що раз я твій син, то й розмірковую вашими з татом категоріями. Що житиму тим же безглуздям, що й ви! Я Дюк, мамо, і не моя провина утому, що у мене геть нешляхетні батьки… Думаю, у тебе ще з'явиться привід пишатися… Не тільки тим, що ви з татом вклали у мене… Тим, чого досягну сам-один… А я стану… багатим і шанованим. У гості — запрошу. У власні плани — ні…
— До себе поїду, — тільки й зумів.
— Зараз, зараз, синку…
Пані Женя підхопилася моторно — ключі від синової квартири принесе, та й від автівки, а ще банківські картки — усе лишив, як біг хтозна-куди.
Лише кивнув. Дочекався, поки за матір'ю зачиняться двері, підвів на Дору очі.
— У мене працюватимеш! — вимовив чітко.
Дора так широко розкрила очі — вії сторчма. Захитала головою заперечливо — ні, ні.
— Не хочеш?
Завмерла. Кивнула обережно — так, не хочу.
— Чому?
Плечима знизала…
Макс рвучко підвівся, ухопив Дору за руку.
— Дурненька! Я тебе щасливою зроблю! — ляпнув те, чого і сам від себе не очікував. Усередині розцвіла ружа вселенського милосердя. На голові засяяла герцогська корона, біля столу скупчилися музики — осанна!
Видихнув шумно. Що утнув? Чергове безглуздя чи подвиг? Утонув у чорних Дориних очах. Знітився.
— Ти… у місті була? — ні сіло ні впало.
“Ні”, — хитнулися чорні кучері.
— А сни бачиш?..
“Так”, — хитнулися чорні кучері.
— А ти… сама звідки? — й не помічав, що й досі стискає Дорин зап'ясток.
Дора висмикнула руку, усміхнулася винувато, потяглася до кишеньки у фартуху. Дістала блокнотик і ручку. “Теребовля” — написала. Закивала — так, так, я з Теребовлі.
Де воно таке?
— Ти… повнолітня?
“19”, — вивела у блокнотику.
Здивувався. Невже?!
— Київ покажу… — буркнув збуджено. — Хочеш? — додав. Про своє… Бо хотів і бажання ніяк не вщухало.
До повного щастя — один технологічний крок: забрати ключі і гайда. Із дівчиною. На “мазераті”. До власної розкішної квартири на Хрещатику.
Пані Женя — як чула. Принесла ключі-картки, наказала Дорі збиратися і, поки дівча складало у теребовлянську торбу нехитрий крам, усе їла сина очима, бідкалася подумки: споганили дитину… Геть іншим повернувся. Та то… не біда. Головне — повернувся. А всьому іншому пані Женя раду дасть.
Недовго думала. Тільки-но Макс із Дорою від'їхали від дому — на “лексус” і до тата, старого Перепечая: що робити?!
Перепечай саме диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру, який при його зятеві Сердюкові іміджмейкером рахувався. Ромі — брись, доньку вислухав:
— І що за біда? Як і чпокне дівку пару разів, так та не проговориться.
— Тату, та коли ти вже зі своїми чпоканнями припиниш?! — розлютилася пані Женя. — У мене єдина дитина звихнулася, а тобі байдуже.
— Додому ж повернувся?
— Іншим повернувся. Ще більш гидливим. Як не в собі ото. Що робити?
— Вовку з Брюсселя виймай! — наказав Перепечай. — Хай до діла його прилаштовує. Бо оце тиняється без діла — дурне в голову і лізе.
За хвилину у далекому Брюсселі Максів впливовий тато Володимир Гнатович Сердюк притискав до вуха мобільний, шепотів роздратовано:
— Я зараз не можу говорити… Засідання…
— Вово, мать твою! Заткнися і слухай! — гаркнула пані Женя, передала телефон татові.
Старий Перепечай сформулював ще більше лаконічно:
— Щоби завтра у Києві був!
— І коли ж ти вже подохнеш, сволото! — патетично вигукнув Володимир Гнатович Сердюк після того, як відключив мобільний. Та не забарився. За два дні приземлився у Борисполі.
Макс зустрів тата у власних апартаментах на Хрещатику. “Мені б з отакого стартувати!” — роздратовано констатував Сердюк-старший, міряючи кроками синову приватну власність вартістю близько 2 мільйонів баксюків, що в неї ще добра напхано на аналогічну суму — від ексклюзивних меблів і сучасної електроніки до німецьких бронзових кранів у ретро-стилі і середземноморської майоліки у ванній кімнаті. Згадав, як, аби видряпатися наверх, вигідно одружився з дебелою донькою комуністичного ватажка Перепечая, як усе життя — й досі! — пригинався під його важким поглядом. Шкода, Макс не має змоги порівняти його початки зі своїми. Зваженішим би був… Плекав би своє… дерево.
Визирнув у вікно — грудень сніжить. Треба якось вибиратися до того Брюсселя…
— А що, синку… До справ?
— То ти у справі? А я думав, у гості…