— Він на Андріївському, — сам вирішив повідомити доньку.
Кивнула…
— Так. Від Андріївського до космосу — рукою докинути, — відповіла незрозуміле.
З першого ж дня після переїзду на Костянтинівську Макар уважно прислухався до себе. Жити не хотілося, помирати — теж. Усе так же сильно хотілося зрозуміти: як то — жити, коли жити не хочеться. Він сподівався — повернення до їхнього з Любою й Гоциком космосу наситить душу новими відчуттями, та жити однаково не хотілося. І помирати.
Не виходив із прихистку кілька тижнів — тільки по цигарки та їжу. Курив, дивився у потріскану стелю, міркував уголос:
— Як жити?
Не знав. І з усього скопища колишніх мрій, чітких планів і нахабних зазіхань віднайшов лише одну слушну думку. Бруківку на Андріївському мав полагодити. Любі ж заприсягнувся…
На початку літа — худий, як та примара, із прив’язаною до тулуба правицею — почвалав на узвіз. Сидів на камені біля пам’ятника Булгакову, дивився на художників, що вони і тут розфарбовували реальність примарними фантазіями, відчував себе логічною частиною цього окремого світу, де самореалізація не вимагала чужої крові і не гнала геть отих, що вони приходили пізніше… Усюди би так…
Відтоді щодня навідувався.
— А ти ще не малюєш, Макаров? — почув раз над вухом насмішливий голос.
Підвів очі — на нього уїдливо дивився Сердюків іміджмейкер Рома Шиллєр.
— Що треба? — спитав недобро.
Рома всміхнувся:
— Круто! Наш епатажний хлопчик-скандал! Наш мануфактурщик… Зірка Інтернету… На узвозі! А ти тямиш! Творча богема, вільна воля… Ефективний відхід. Поважаю. Стовідсотковий іміджевий хід. Після такого не соромно повертатися… Навпаки!
Рома роззирнувся, приклав палець до вуст.
— Макаров! Тс-с… Хочеш грошей? Багато…
— За що? — байдуже запитав Макар.
— За себе, чувак! Ти ж тепер — крутий мен! Новонароджена легенда політичних кулуарів. Вчинок! Людина ледь без руки не лишилася, захищаючи власне майно від рейдерів. Красиво зробив! Заручники, постріли, ультиматуми, кров… І час гарно дібрав. Добре, що вижив. З оцим можна працювати. І є люди… Повір, дуже впливові серйозні люди, які шукають нові обличчя. Скоро нові вибори… Час казки складати. А про кого? Наші дядьки як не піонерів трахають, так п’яними по чужих аеропортах гасають. І усі, блін, у Кончу пруться… Хоч би один мудак усвідомив: Конча — серпентарій учорашніх і колишніх! Географічна ознака минулого. Тупі! А ти… Ти ж у нас геть не дурник, правда?
Макар мовчав. Рома закивав, мовляв, правильно мовчиш. Є на чим подумати.
— Пропозиція конкретна і прозора, — манив. — Важить півтора лимона… Погоджуйся, Макаров, не пошкодуєш. Це я тобі кажу, Рома Шиллєр. А Рома Шиллєр знає геть усе!
— Хто мою фабрику зажував — не знаєш.
— Знаю, — розсміявся Шиллєр.
Були б у Макара дві руки при силі… Ухопив би Рому — не відкараскався. Та слухалась одна рука. Й то — не тепер. Гарячково підвівся, потягся до Роми.
— Хто?..
— А ти й досі не знаєш? — відверто здивувався Шиллєр. — А я докопався за два дні після твоєї терористичної феєрії! І ти міг би здогадатися…
— Хто?
— Е ні, Макаров. Хвилиночку! І яким би я був стратегом, якби не скористався твоєю жагою помститися? Терпіння, мачо! Думай про півтора лимона! Тепер ти чекатимеш мене! Правда? Зустрінемося за декілька днів! Ти даєш ствердну відповідь на мою пропозицію, я називаю тобі ім’я.
— А без понтів — ніяк?
— Ніяк! Ти ж у нас хлопець гарячий. Ще побіжиш квитатися, зіпсуєш перспективні плани щодо твоєї непересічної персони. Скандал… він не завжди на користь… До зустрічі, Макаров!
Рома Шиллєр махнув Макарові, всміхнувся криво, пішов геть.
— Стій, Шиллєре! — крикнув Макар. — Одне скажи: я тих людей знаю?
— Людей? Одна людина. І ти її прекрасно знаєш, Макаров, — відповів Шиллєр.
…Уже й стемніло, і ліхтарі вкотре взялися вивчати азбуку Морзе, і місцеві коти перестали швендяти під ногами, повлягалися по кутах, а механік усе сидів біля бронзового генія. Знову вибирати?.. Марта вигукнула би: «Доля! Хапай шанс, Сашенько!»
— Бляді… Що ж у вас усе нічір і нічір?.. — прошепотів тьмяно. — А коли ж день?..