Ох, і часи були… Училка-фізичка із задрипаної Соснівки, що під Конотопом, до дев’яносто п’ятого Марта тільки тим і рятувалася, що м’ясом у Москві торгувала. Оце дві повні торби у руки і на потяг. Ніч у плацкарті, зранку москвичів за руки хапати: «Покупайте! Недорого!», під вечір на вокзал, ніч у плацкарті, а вранці наступного дня: «Діти! Розкрийте підручники. Тема сьогоднішнього уроку…» Як витримувала? У дев’яносто п’ятому привезла хвору маму в інститут Шалімова. Рак підшлункової. Біда… Вдень біля мами тліла, на ніч до студентської подружки Валюшки просилася. З інституту не бачилися. Валюшка саме у якомусь центрі політичних досліджень під’їдалася. Вона Мартину долю й скерувала. Вислухала гірку оповідь про свинячі ребра та Бойля—Маріотта, зітхнула:
— До козирного депутата помічницею прилаштувати не зможу. А до такого… абиякого — спробую. Підеш? Держслужба. Пільги… Давай, Марто! Вирішуй, бо до скону ті торби тягатимеш.
— А мама?.. — знітилася Марта. — Як я маму покину?
За місяць мама віддала Богові душу, і Марта перебралася до столиці. Зняла у вдовиці кімнатку на Русанівці, помолилася на лаврські хрести, що їх прямо з віконця видно було, і попросила Господа, щоби хоч який негодящий депутат погодився її до себе взяти. Володимир Гнатович Сердюк на ту пору не набрав і половини своєї нинішньої політичної ваги. Вислухав провінційну вчительку-одиначку, що її порекомендували з якогось політологічного центру. Зазирнув у вічі, а там… стільки благання і відданості. Здивувався. Аж запитав:
— Будь-який наказ виконаєш?
— Безумовно! — гаряче запевнила Марта.
Відтоді — тринадцять років при Сердюкові. Він ніяк не тоне, вона поруч із ним роздобрішала грошима й зв’язками, бо як поклялася — безумовно! що? все! — слово тримає. Треба — і папірці до темряви розбирає, і у відрядження посеред ночі, і лягає під кого шефові треба. Квартиру стараннями Сердюка через Раду отримала, за вирішення питань хутко навчилася грошики брати, а як назбирала достатньо — тихцем від усіх купила розкішні апартаменти біля цирку і з них теж до останнього часу зиск мала. Беручка! Хто би взнав — не повірив би.
От і Баклан, полковник міліцейський, здивувався сьогодні.
— Гарна хата. Я оце теж думаю щось у центрі придбати, — сказав. — Твій барліг, лялечко?
— Знайомих… — відказала з дивану гола Марта. Не схотів Баклан до ліжка пнутися, прямо на дивані й вирішив із Мартою всі ділові питання. Добре, хоч пішов скоро, бо обіцяв дружину на дачу в Кончу відвезти.
— Про Баклана Сашкові краще не знати, — застереглася, на годинник глянула — 23:20. Захвилювалася. — І де?..
Стала до вікна. Юний коханець перед очі.
— Така Сасунька моя солоденька… — прошепотіла розчулено.
При Сашкові — не сміла. Вони якось болобонили «за життя», і коханець розповів: у дитинстві бабуся називала його Сашунькою, а він намагався повторити, та виходило — «Сасунька».
— Сасунька ти моя солоденька, — засюсюкала тоді Марта, та механік зиркнув вовком.
— Ніколи не називай мене так, Марто… завро!
І де?.. Позіхання Марті рота роздирають, завтра вставати удосвіта, а Сашко десь тиняється… Може, образився? Та не повинен би. І сам знає: справи відкладають тільки невдахи, а Марта з Бакланом без діла жодного разу не зустрічалася.
І де?.. Ухопила мобільний — «абонент поза зоною».
— Та що ж це?!
Скрутилась у кріслі, уявила: нема… Ніколи не повернеться… Так розхвилювалася, аж тиск підскочив. Оченятами закліпала: Баклан проклятий! Міг би, як завжди, номер у готелі замовити… «По-швидкому, Марто!» А що, як із Сашком щось трапилось… Обстановка криміногенна… така напружена… А міліція, баклани розгодовані, така розслаблена… Ніч уже… Точно вбили хлопця! Порізали, автівку забрали…
Почула, як у замку вхідних дверей ключ ворушиться, так до них рвонула — аж гай зашумів.
— Сасунька моя…
У передпокої світло тьмаве — джунглі. Механік застиг насторожено: нападати? Чи горделивим левом пройти повз напружену Марту — не здобич! Марта шию витягла, вглядається: нападати? Плигнути мавпою, учепитися у вічі: де був, де був?! А чи проковтнути ревнивий розпач, вистелитися винуватим килимком, у вічі зиркнути: коханий мій…
— Коханий…