З порогу на Макара спокійно дивиться суворий мужик у камуфляжі з лицем горили. Зупиняє застережливим жестом.
— Зупинись! Далі ходу немає.
Макар завмирає.
— Люди… — хрипить, ледь стримуючи лють. — Поклич мені когось із людей… що працюють… на фабриці.
— Нема нікого, — відказує Горила.
— Не гони!
— Нема нікого, — повторює Горила.
Прискіпливо зиркає на механіка, подається до нього.
— Ей, хлопче! Тобі зле?
Макар осідає на землю. Їсти, спати… Горила підхоплює його, тягне до порогу.
…Вони сидять на порозі поряд — Макар і Горила.
— Фабрика не працює? — видушує Макар. — Давно?
— З того часу, як ми тут. З двадцять сьомого…
— …Чому?
— Не знаю. Нас у такі справи не втаємничують.
— Я кістьми лягав, аби налагодити… Аби працювати без збоїв. Фабрика має працювати. Ти доганяєш? Чому не працює?
Горила супиться, нахиляється до механіка.
— Змирися, хлопче. І не ходи сюди, бо звихнешся. Я знаю… Не перший об’єкт охороняємо.
Макар підхоплюється — де й сили беруться.
— Пішов ти… — цокотить зубами. — Чуєш, людино! Ти ж людина? Пропусти! Пропусти мене на фабрику. Мені треба… Там обладнання. Машинки швейні. З Японії. Дорогі! Їх не можна просто так кидати. А тканини? Що з тканинами? Пропусти!
Горила заступає двері, кладе на Макарове плече важку долоню.
— У тебе хвилина, хлопче. А потім викликаю ментів.
Навіщо менти? Не треба ментів! Зразки тканин — по всьому салону. Б’ють механіка в спину, галдикають: та годі возити! Залиш нас на фабриці. Дурні! Макар теж хоче… залишитися на фабриці, а «кіа» суне геть. Двигун бурчить, нарікає: де був, де був? Треба би машину помити, гроші з бардачка забрати, бо залишки від Мартиних ста тисяч і досі там валяються.
— Козли, блін! Чому фабрика не працює?! — кричить механік на весь салон.
Б’є кулаком по керму. Хто?! Чому? І… куди?
— Надя-закрійниця, — раптом бурмоче люто. — Праску не вимкнула чи газ на плиті… Не пам’ятаю… Троєщина… Знайду!
За півгодини грюкав у двері.
Закрійниця відчинила двері, пополотніла.
— Олександре Миколайовичу. Здрасьтє…
— Надя, ти… Зайти можна?
— Ні! — перелякалася. — Я теє… вдома сама, а в мене чоловік теє… ревнивий… Ще подумає…
Зиркає гнівно, наливається червоним.
— Добре, — цідить. — Тут поговоримо.
— А про що? Про що? Я нічого не знаю, Олександре Миколайовичу. Я теє… хворіла трохи. Без мене теє усе, а я — що? — чи то благала, чи то перепрошувала.
І звідки їй знати, закрійниці, що тепер вона не потрапляла в коло захищених під назвою «моє» — бо Макар тільки свого не чіпав, а Надя тепер — геть чужою стала.
Ухопив жінку за зап’ясток, смикнув до себе.
— Кажи, сучко, бо зарию!
— Що? — ледь не розревлася. — Що казати? Не знаю нічого!
— Хто знає? Де Бубнова живе?
— Тут. Неподалік. На Сабурова.
— Дім, квартира? Кажи, Надю, інакше буде тобі повна безнадія…
Певно, закрійниця перелякалася аж не настільки, щоби за мить після візиту колишнього директора не зателефонувати Златі Бубновій, бо коли Макар підлетів до будинку швачки, пишна Злата товклася біля під’їзду, роззиралася грізно.
— У чому справа, а?! Ти чого руки розпускаєш? — завелася з півоберта, тільки побачила начальника.
Макар ішов до Злати, ледь сльози стримував. Оце зранку, коли менти випустили, думав — край, гірше не буває. Як дізнався, що фабрика не працює, зрозумів: добили, суки, отепер точно гірше нема куди. А виходить, то ще не все! Оці швачки… Оці тітки, що клялися захищати свого любимого директора… Вони, суки, на зборах акціонерів його здали!
— Злато, золотко моє! Я ж вас любив, — сказав тихо і хижо. — Я ж хотів вас… нас усіх багатими зробити. Я ж місяцями з тої фабрики не вилазив. За що, Злато?..
Швачка знітилася, закліпала оченятами.
— Саш’… Ми тебе теж… Ти ж знаєш. Може, ходімо до мене? Я тебе борщем нагодую. Щось ти… поганий вигляд маєш. А, Сашо?
Макар упав на лаву біля під’їзду, наказав:
— Давай, Злато. Сповідуйся…
Швачка примостилася поряд, зиркала на механіка співчутливо, безпорадно.
— А чорти вас там розберуть, — сказала врешті. — Роберт прийшов, каже: збори.
— Роберт?
— Еге ж. Василь Васильович Роберт. Технолог, якого ти звільнив. Він же залишився акціонером. Газетку приніс. Каже, у нас планові збори. Ми йому: з якого це?! А він каже: газети треба читати. Ну…