— Як ти насмілилася?! Ти… Я пожаліюся на тебе в мемуарах… Невдячна муза!
— Дурепа! Господи, яка ж я дурепа. — Люся так і сиділа на килимку, з неприхованим презирством дивилася на Геракла Генриховича.
Пустовоєв зиркнув на дружину. Усміхнувся уїдливо.
— Звичайно, ти дурепа, Люсі! А я… Я — геній! Я грант виграв! Мені тепер сто доларів платитимуть! На день! Я собі таку… доярку знайду!
Люся жваво підхопилася, та, перш ніж її міцні молоді руки встигли дотягнутися до худої шиї творця, Пустовоєв ще більш жваво і треновано підскочив із крісла і разом з улюбленою болонкою Маркізою зачинився у ванній.
— Знайду! Знайду! — верещав зі схованки. — Отак і знай, невдячна корово!
Люся підійшла до зачинених дверей, буцнула по них босою ногою.
— Тільки спробуй, стара сволото! Ноги повідриваю!
О дев’ятій ранку відчай усе ж таки потяг Макара до будинку культури. Одягся в найкраще — як на смерть. «Нікого там не буде. Люди… Вони ж — люди! Не лохи. Посміються і забудуть… От і все, — плакало серце. — На міст і в Дніпро. Недарма ж я там Любин голос чув. То вона мене кликала… Я тільки гляну… Просто так. Хай доля наостанок ще раз мене — під дих. Щоби уже не будував божевільних планів. Нема мені фабрики. Ну… Тинятися отут поміж тисяч таких же лузерів теж не хочу!»
Сунув, вдивлявся, наче перевіряв — правильно вирахував черговий вибрик долі чи вона вкотре сюрприз підкине. Ще здалеку побачив немалу юрбу біля будинку культури.
— Маячня… — буркнув. — Виставка якась чи шоу…
Підійшов ближче. Став на кінцевій зупинці маршрутки, що тут-таки, перед будинком культури, — ніби йому їхати кудись. Озирнувся. У юрбі зачинався скандал. Десятки зо три людей рвалися всередину осередку культури, розмахували Макаровими оголошеннями, кричали:
— Пропустіть! У нас тут добір на шоу!
У дверях стояла розгублена жіночка у кролячій шубі і домашніх капцях.
— Та що ви як показилися, люди? Нема тут ніякого шоу! Звідки у вас це оголошення? Не знаємо нічого!
Макар відчув: судинами — окріп. Аж у голові закипіло. А! То ще не смерть?!
З юрби вискочив міцний парубок років двадцяти. «Мені би такий підійшов…» — констатував механік несподівано азартно. Парубок став на порозі, загорланив:
— Так! Усім тихо! Ще не час. Нам на десяту треба було підходити. Поки відбір не розпочався, пропоную скласти чергу. Я — перший!
— Приїхали! Він перший… Та я тут з шостої ранку! — крикнула красива, як світлофор, жінка у смугастому пальті. — Я перша. За мною бабця була… У кедах і з мобільним телефоном. Щось не видно. Може, померла?
Юрба заходилася впорядковуватися. Слова, лікті, лікті…
— А точно по сто доларів платитимуть?
— А то! Я про такі шоу чув. Мій сусід після такого шоу тачку купив…
— Родичів не беруть. Я знаю.
— Що ти брешеш?
— Сто баксів? Мопед куплю!
— Де ти бачив мопеди по сто баксів?
— Добре, щоби шоу тривало і тривало. Чули? «Шоу маст гоу он!» Я би на рік записався…
— Дівко! А ти тут якого тирлуєшся? У тебе ще точно паспорта немає!
— У мене досвід великий…
Макар зіщулився — слова били градом. Відійшов трохи вбік. Розгубився: і що робити? Й мови не було, щоби оце просто стати перед юрбою, тицьнути пальцем у того чи іншого — ти й ти, а іншим — вибачайте. Розірвуть. «Блін, які ж ідіоти, — психонув. — Куди пнуться? Хай би прийшло двоє-троє… Мені більше й не треба. Але таких, щоби викликали довіру і співчуття. Щоби «сігмівцям» не хотілося їх убивати разом зі мною. Щоби заради них…» Озирнувся: неподалік від розпаленої юрби байдуже курив тьмяний від хронічного вживання оковитої занедбаний чолов’яга років сорока. Сіра куртка на плечах-вішаках, спортивки, шльопки. Макар напружився, підійшов до алкаша, став поряд.
— Дай вогню!
Алкаш мовчки дістав запальничку.
— А тобі, бачу, бабки по цимбалах? — обережно запитав Макар.
— Я нефартовий, — сказав алкаш. — Мені в таких мутках ніколи не щастило. За все життя тільки один приз виграв.
— Який?
— За сто гривень на мітингу годину мерз. Та воно того вартувало. Потім на ту сотню тиждень грівся…
— Ну… Тоді ходімо, — раптом сказав Макар.
— Куди?
— Працювати.
— А ти…
— Я, я! — Макар нервово роззирнувся, перейшов на шепіт: — Мені таке кодло не треба. Декілька… надійних…
— Я надійний! Тільки в мене ці… умови…
— Розберемося! — занервував Макар. — Ходімо. Не хочу, щоби ці охочі…
— Пане! — почув за спиною тремтячий хриплий голос. — Візьміть мене!
Обернувся. Перед ним стояв худий літній чоловік з довгим сивим волоссям, — але не воно грало першу скрипку в трагічному образі. Очі. Пронизливі чорні очі, рухливі і перелякані, як зайці, затьмарювали і дивакуватий пафосний одяг, і хворобливу худорлявість. Чи — підкреслювали.